Колись на центральній площі Одеси височіла бронзова імператриця, ніби охороняючи порт, який за легендою вона «заснувала». Сьогодні на тому місці — порожній простір, перейменований на Європейську площу, а сама скульптура лежить у металевому контейнері на території художнього музею. Ця метаморфоза — не просто зміна декорацій, а глибока розмова міста з власною історією, де імперська велич поступилася місцем сучасному переосмисленню.
Пам’ятник Катерині в Одесі ніколи не був просто каменем чи бронзою. Він уособлював цілу епоху російської експансії на півдні України, міфи про «заснування» міста та суперечливі постаті, які досі викликають палкі дискусії. Його доля — це дзеркало, у якому відбивається, як громада вчиться відрізняти історичну пам’ять від політичної пропаганди.
Сьогодні, коли площа набула європейського імені, а монумент «відпочиває» в музеї, варто детально розібратися, що саме стояло на Катерининській площі, чому його так довго оберігали й чому врешті прибрали. Це історія не лише про одну скульптуру, а про те, як Одеса крок за кроком звільняється від нав’язаних наративів.
Як народжувався монумент: конкурс, проєкт і перше відкриття
Ідея вшанувати «засновників» міста виникла наприкінці XIX століття, коли Одеса готувалася відзначати умовне сторіччя. У 1890 році міська управа оголосила конкурс на пам’ятник. Переміг проєкт одеського архітектора Юрія Дмитренка. Скульптурні моделі виконав петербурзький академік Михайло Попов, а литтям і постаментом займалися місцеві майстри Борис Едуардс та Леопольд Менціоне.
Закладка відбулася у вересні 1894 року, але повноцінне відкриття затягнулося до травня 1900-го. Кошторис сягнув 57 тисяч рублів — чимала сума на той час. Офіційно монумент назвали «Пам’ятником засновникам Одеси», хоча в народі та в тогочасній пресі його одразу пов’язували з Катериною II.
Композиція вийшла монументальною. На високому круглому гранітному рустованому постаменті височіла триметрова бронзова статуя імператриці в повний зріст. У руці вона тримала маніфест про будівництво порту, а біля ніг — прапор. Навколо постаменту розташувалися чотири менші бронзові фігури її «сподвижників»: Хосе де Рібаса, Франца де Воллана, Григорія Потьомкіна та Платона Зубова. Кожен із них відіграв свою роль у російській колонізації причорноморських земель після російсько-турецьких війн.
Хто ці «засновники» насправді
Хосе де Рібас — іспанський дворянин ірландського походження на російській службі — командував десантом під час взяття турецької фортеці Хаджибей у 1789 році. Саме цю подію часто називають «народженням» Одеси, хоча місто на той момент уже мало давню історію під різними назвами.
Франц де Воллан, військовий інженер, розробив генеральний план нової портової забудови та фортифікацій. Григорій Потьомкін, найвідоміший фаворит Катерини, керував усією південною експансією Російської імперії, створював Чорноморський флот і «Новоросію». Платон Зубов, останній фаворит імператриці, відповідав за адміністративні справи регіону вже після смерті Потьомкіна.
Ці постаті справді вплинули на розвиток порту, але їхня діяльність відбувалася в контексті імперської колонізації, поширення кріпацтва на нові території та ліквідації Запорозької Січі ще 1775 року. Українські історики наголошують: рескрипт Катерини II від 1794 року лише започаткував розбудову військової гавані та купецької пристані в уже існуючому Хаджибеї. Місто не виникло на порожньому місці — тут були й давніші поселення, і турецька фортеця, і багатонаціональна торгівля.
Радянська доба: перше зникнення та забуття
Після Лютневої революції 1917 року монумент задрапірували. У 1920-му більшовики розібрали його під час «суботника». Статуї сподвижників та голову Катерини II частково зберегли в краєзнавчому музеї. Постамент використовували під інші бюсти — від Міцкевича до Маркса. Площу перейменували на Потьомкінську, а пізніше встановили пам’ятник «Потьомкінцям — нащадки».
Так імперський символ на кілька десятиліть зник із публічного простору. Радянська влада боролася з «царизмом», але водночас сама експлуатувала імперські наративи, коли це було вигідно.
Повернення у 2007 році: реставрація чи новороб?
У незалежній Україні ідея відновити монумент з’явилася ще в 1990-х, але реалізували її лише 2007-го. Одеська міська рада ухвалила рішення відтворити «Пам’ятник засновникам міста». Спонсором став депутат Руслан Тарпан. Фігури сподвижників повернули оригінальні, а статую Катерини виготовили заново — стара голова з музею не підійшла за розмірами.
27 жовтня 2007 року площу відкрили з помпою. Фонтан, який раніше стояв тут, перенесли до Міського саду. Багато одеситів сприйняли відновлення як повернення історичної справедливості та туристичної привабливості. Інші одразу заговорили про «русскій мір» і невідповідність сучасним цінностям.
2022 рік: вандалізм, опитування та остаточне рішення
Повномасштабне вторгнення Росії кардинально змінило ставлення до імперських пам’яток. Вже навесні та влітку 2022-го на монумент сипалися акти протесту: його розмалювали написами «Єкатєріна = Путін», обливали фарбою, а в листопаді навіть накинули «кайдани» та ковпак ката.
Міська влада спочатку вагалася. Мер Геннадій Труханов у перші місяці війни виступав проти демонтажу. Проте електронне опитування мешканців (вересень–жовтень 2022) показало: більшість підтримує знесення. 24 листопада виконком підтримав демонтаж і перенесення до музею. 28–29 грудня 2022 року комунальники зняли фігури за допомогою крана. Роботи тривали кілька годин під нічним освітленням.
Рішення про демонтаж пам’ятника Катерині в Одесі стало одним із найгучніших проявів дерусифікації в південному регіоні України. Місто чітко заявило: імперські символи більше не мають права домінувати в публічному просторі.
Що сталося з монументом після знесення
Бронзову імператрицю та фігури сподвижників перевезли на територію Одеського художнього музею. Постамент також демонтували. Станом на 2026 рік скульптури залишаються в музейному сховищі — у металевому контейнері.
У 2024 році військові та ветерани запропонували переплавити бронзу на пам’ятні монети-коїни на підтримку Збройних Сил. Ідею підтримали окремі представники Українського інституту національної пам’яті та волонтери, які навіть оголосили конкурс на дизайн. Чи реалізували цей проєкт — остаточної інформації немає, але сам факт обговорення показує, наскільки радикально змінився підхід до «спадщини».
Європейська площа сьогодні
У травні 2024 року Катерининську площу офіційно перейменували на Європейську. Це стало логічним продовженням процесу деколонізації топонімів. На місці колишнього монумента з’явився народний меморіал — простір пам’яті про війну та незламність. Місто свідомо обрало символи майбутнього замість glorification минулого.
| Рік | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 1900 | Встановлення | Відкриття монумента «Засновникам Одеси» за проєктом Юрія Дмитренка |
| 1920 | Перший демонтаж | Радянська влада розібрала пам’ятник під час «суботника» |
| 2007 | Відновлення | Нова статуя Катерини, оригінальні фігури сподвижників, відкриття площі |
| 2022 | Остаточний демонтаж | 28–29 грудня за рішенням міської ради, передача до художнього музею |
| 2024 | Перейменування площі | Катерининська площа стала Європейською, поява народного меморіалу |
Ця таблиця демонструє повний цикл життя монумента — від народження імперського міфу до його остаточного вигнання з публічного простору. Кожна дата — це не просто цифра, а відображення політичних та суспільних змін в Україні.
Чому це важливо саме зараз
Пам’ятник Катерині в Одесі став лакмусовим папірцем для всієї країни. Він показав, як швидко може змінитися суспільна думка, коли війна змушує переглядати символи. Багато одеситів, які раніше захищали монумент як «частину історії», після 24 лютого 2022-го побачили в ньому інструмент російської пропаганди.
Сьогодні, коли бронзова імператриця лежить у сховищі, а площа носить європейське ім’я, Одеса робить вибір на користь правдивої багатошарової історії. Місто не стирає минуле — воно просто перестає дозволяти йому домінувати над сьогоденням.
Відвідувачі Європейської площі тепер бачать не велич імперії, а простір для роздумів, меморіал і символ європейського вектора розвитку. А в залах художнього музею той самий монумент чекає на тих, хто захоче вивчити його як артефакт епохи — без пафосу та ідеологічного тиску.
Історія цього пам’ятника вчить головному: жоден бронзовий велетень не вічний, якщо суспільство вирішує, що його час минув. Одеса зробила свій вибір — і це рішення вже стало частиною нової, вільної ідентичності міста.