Ніна Матвієнко прийшла у світ 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині п’ятою дитиною в багатодітній селянській родині, де було одинадцятеро дітей. Її мати Антоніна передавала доньці не лише любов до праці, а й дивовижний дар — чисте, проникливе сопрано, що з роками стало справжнім символом української душі. Дівчинка з раннього дитинства працювала в полі, пасла худобу, допомагала виховувати молодших братів і сестер, а з одинадцяти років жила в інтернаті. Та саме там і на заводі «Хіммаш» у Коростені, де вона працювала табельницею, копіювальницею й помічницею кранівниці, зародилася незламна мрія про сцену.
У 1966 році Ніна записалася до вокальної студії при Державному заслуженому українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Через два роки вона вже солістка, а з 1968 року починається її професійний шлях, що тривав понад пів століття. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка у 1975 році, вона поєднувала сцену з глибоким вивченням української мови та фольклору. Її голос — теплий, оксамитовий, з неповторною вібрацією — миттєво підкорював слухачів. Ніна Матвієнко не просто співала народні пісні. Вона жила ними, передаючи кожне слово так, ніби воно народжувалося саме зараз.
Дитинство та перші випробування
Життя в багатодітній родині на Житомирщині навчило Ніну Матвієнко цінувати кожну мить і не здаватися. Мати співала їй колискові та обрядові пісні, і маленька Ніна запам’ятовувала мелодії та слова з першого разу. У школі-інтернаті вона вирізнялася не лише голосом, а й наполегливістю. Після закінчення навчання в 1965 році дівчина влаштувалася на завод. Робота була важкою, але саме там вона зрозуміла: спів — це її доля. На першу зарплату Ніна пошила пальто і в 1966 році поїхала до Києва на прослуховування у хор Верьовки. Її прийняли одразу.
Талант вимагав системної освіти. Паралельно з роботою солісткою Ніна заочно закінчила університет. У ті роки вона вже почала гастролювати, а з 1967–1968 років її ім’я почало з’являтися на афішах. Перші записи на радіо та телебаченні показали: перед Україною постає нова зірка народної пісні.
Творчий злет: хор Верьовки, гастролі та репертуар
З 1968 року Ніна Матвієнко — солістка хору імені Григорія Верьовки. Разом з колективом вона виступала на найкращих сценах Радянського Союзу та за кордоном. Гастролі охопили Мексику, Канаду, США, Чехію, Польщу, Фінляндію, Південну Корею, Францію та країни Латинської Америки. Скрізь її зустрічали оваціями. Українська народна пісня в її виконанні звучала так щиро й сильно, що навіть ті, хто не розумів мови, плакали.
Репертуар Ніни Матвієнко налічує понад 250 творів: колядки й щедрівки, веснянки, купальські та петрівчані пісні, жниварські, весільні, колискові, жартівливі, історичні та ліричні. Серед найвідоміших — «О, милий мій», «Квітка-Душа», «Вийди, вийди, Іваночку», «Шуміла ліщина», «Ой в полі-полі», «Веснянка». Вона записала понад десять сольних альбомів, серед яких «Українські народні пісні» (2006), «З маминих долонь» (2006), «Осінь, така мила» (2009), «Золотослов», «Колискова зорі» та посмертна збірка «Колядки та щедрівки» (2023).
Крім співу, Ніна Матвієнко знімалася в кіно та телевізійних виставах. Вона зіграла Олю у фільмі «Зозуля з дипломом» (1972), Катерину у «Солом’яних дзвонах» (1987), Ганнусю у серіалі «Далі польоту стріли» (1990). У 2023 році її голос прозвучав у анімаційному фільмі «Мавка. Лісова пісня» — вона стала оповідачкою. У 1989 році співачку прийняли до Спілки кінематографістів України.
Особисте життя та літературна творчість
У 1971 році Ніна Матвієнко вийшла заміж за художника Петра Гончара, прийомного сина відомого етнографа Івана Гончара. У подружжя народилося троє дітей: донька Антоніна (відома співачка Тоня Матвієнко) та сини. Родина довго жила у творчій атмосфері музею Івана Гончара, де Ніна була патронесою. За тридцять років спільними зусиллями колекція музею майже подвоїлася.
Шлюб тривав майже п’ятдесят років, проте у 2021 році подружжя розійшлося. Ніна Матвієнко ніколи не приховувала складнощів життя, але завжди зберігала гідність і внутрішню силу. Вона активно займалася літературою. У 2003 році вийшла її велика автобіографічна книга «Ой виорю нивку широкую» — майже 600 сторінок пісенного матеріалу з власного репертуару, систематизованого за обрядовими циклами. У 2004 році з’явилися спогади «Уже так не буде, як є». Співачка писала вірші, есеї та оповідання, які друкувалися в журналах «Україна», «Дзвін», «Жіночий світ». Вона мріяла написати художній роман про кохання.
Нагороди та державне визнання
Творчий шлях Ніни Матвієнко відзначено найвищими державними нагородами України.
| Рік | Нагорода | Підстава / Примітка |
|---|---|---|
| 1978 | Заслужена артистка УРСР | За вагомий внесок у розвиток українського мистецтва |
| 1985 | Народна артистка УРСР | Визнання вершинного виконавського рівня |
| 1988 | Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка | За концертно-виконавську діяльність 1985–1987 років |
| 1997 | Орден княгині Ольги III ступеня | За особистий внесок у відродження національної культури |
| 2006 | Герой України (орден Держави) | За вершинний пісенний талант, що пробуджує духовну силу українського народу |
| 2024 (посмертно) | Національна легенда України | За внесок у становлення незалежної України та розвиток національної культури; нагороду отримала донька Антоніна |
Дані про нагороди базуються на матеріалах uk.wikipedia.org та president.gov.ua.
Крім державних відзнак, Ніна Матвієнко отримувала міжнародні премії, звання «Людина року», «Жінка III тисячоліття» та інші. У Києві на площі зірок їй відкрили персональну зірку. У кількох містах України (Яготин, Тростянець, Охтирка) вулиці назвали її ім’ям.
Спадщина, що живе далі
8 жовтня 2023 року, за два дні до 76-річчя, Ніна Матвієнко пішла з життя після тривалої боротьби з онкологією. Україна проводжала її з глибокою скорботою. Президент Володимир Зеленський висловив співчуття родині та всьому народові. У серпні 2024 року посмертно їй присвоїли звання Національної легенди України — нагороду отримала донька Тоня.
Сьогодні, у 2026 році, голос Ніни Матвієнко звучить у радіоефірах, на сценах, у плейлистах молодих виконавців. Її донька Антоніна продовжує справу матері, зберігаючи і розвиваючи традицію. Пісні Ніни Матвієнко стали частиною національного коду — їх співають на святах, на фронті, на концертах єдності. Вона довела: справжня народна пісня не має кордонів часу. Вона — жива вода, що напоює душу кожного українця.
Ніна Матвієнко залишила після себе не лише записи та книги. Вона залишила приклад безмежної любові до України, стійкості та віри в силу рідного слова й мелодії. Її голос і досі об’єднує покоління, нагадуючи: поки лунає українська пісня — живе український народ.