У лютому 1873 року в самому центрі Києва, в будівлі Державного банку, зібралася невелика група людей. Сімнадцять засновників. Вони прийшли не просто відкрити чергову філію імперської установи. Вони прийшли створити простір, де українська наука, культура й народна пам’ять могли дихати вільніше, ніж будь-де в тодішній Російській імперії.
Це відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства стало однією з найяскравіших сторінок українського інтелектуального життя XIX століття. За три роки існування відділ встиг зробити те, що здавалося неможливим: провести масштабні дослідження, видати фундаментальні праці, організувати перші українські оперні вистави та стати легальним прикриттям для діяльності Київської Старої Громади. А потім його закрили. Але слід, який він залишив, виявився набагато глибшим і довговічнішим, ніж будь-хто міг очікувати.
Сьогодні про цю подію згадують переважно в контексті підготовки до НМТ з історії України. А дарма. Бо саме тут, у цих стінах, народжувалася системна україністика, тут збирали скарби фольклору, тут лунали думи кобзаря Остапа Вересая, а Павло Чубинський — той самий автор слів нашого гімну — перетворював ентузіазм на конкретні наукові результати.
Передумови: чому саме в Києві і чому саме в 1873-му
Після Валуєвського циркуляра 1863 року українське слово в друці опинилося під жорстким контролем. «Малоросійська мова» вважалася «наріччям», а будь-які спроби її розвитку — небезпечними. Водночас у Петербурзі та Москві активно діяли географічні товариства, які вивчали імперію. Ідея відкрити філію в Києві витала в повітрі ще з 1866 року — про неї писав «Киевлянин». Але реалізувати її вдалося лише через сім років.
Ключову роль відіграв Павло Чубинський. Після заслання він повернувся до України й у 1869–1870 роках очолив етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства. Результатом стали сім томів «Трудов», які й досі вважаються золотим фондом української етнографії. Ця робота показала владі: в «Південно-Західному краї» є люди, здатні робити серйозну науку. І водночас — що ця наука неминуче торкається питань національної ідентичності.
Київська Стара Громада, до якої входили Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Федір Вовк та багато інших, шукала легальну форму для своєї діяльності. Відділ географічного товариства став ідеальним рішенням: офіційна імперська установа, науковий статус, можливість друкувати праці й організовувати дослідження. Ніхто не збирався просити дозволу на «українську справу» — її просто робили під прикриттям географії та статистики.
13 лютого 1873 року: як усе починалося
Перше засідання відбулося о сьомій годині вечора. У залі Державного банку панувала атмосфера стриманої урочистості. Обрали голову — Григорія Ґалаґана, людину з великим авторитетом і водночас лояльну до імперії. Секретарем став Павло Чубинський — фактичний мотор усього проєкту. Серед засновників опинилися і чиновники, і вчені, і митці: Микола Бунге, Василь Шульгін, Вільям Беренштам, Олександр Клоссовський, Микола Лисенко, Федір Вовк.
Більшість із них належали до Київської Громади. Це був не випадковий збіг. Люди, які роками збирали фольклор, вивчали історію та мріяли про культурне піднесення України, нарешті отримали інституційну платформу. Вони не кричали про політику — вони просто почали працювати. І це виявилося найефективнішою стратегією.
Ключові постаті: хто стояв за успіхом
Павло Чубинський — центральна фігура. Енергійний, організований, з досвідом експедицій і чітким розумінням, що потрібно робити. Саме він став секретарем, а з 1875 року — заступником голови. Його внесок важко переоцінити: від організації перепису до редакування «Записок» відділу.
Володимир Антонович з 1875 року очолив відділ. Історик, археолог, один із лідерів Громади — він надавав діяльності чіткого наукового спрямування. Михайло Драгоманов відповідав за фольклорні та історичні публікації. Микола Лисенко — за музичну складову. Федір Вовк — за етнографію. Кожен приносив свій унікальний досвід і зв’язки.
Цікаво, що серед членів були й люди, далекі від українофільства, — наприклад, економісти та статистики. Це створювало баланс і захищало відділ від швидкого закриття. Наука служила щитом для культури.
Що встигли зробити за три роки
Найгучнішим проєктом став одноденний перепис населення Києва 2 березня 1874 року. Організатори залучили сотні волонтерів. Результат приголомшив усіх: у місті проживало 127 251 особа — майже на 50 % більше, ніж показувала офіційна статистика. Влада була здивована, науковці — задоволені. Перепис довів високий рівень організації та довіру до відділу навіть з боку імперських структур.
У тому ж 1874 році відділ активно долучився до III Археологічного з’їзду в Києві. Було організовано виставку українських старожитностей, проведено концерти з участю кобзаря Остапа Вересая. Вперше в Києві прозвучала українська опера — «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка. Це був не просто культурний захід. Це було публічне проголошення: українська музика і театр мають право на існування.
Видавнича діяльність вражала. За неповні три роки вийшли два томи «Записок Південно-Західного відділу» з працями Антоновича, Драгоманова, Чубинського, Лисенка, Вовка. Окремо опублікували «Історичні пісні малоруського народу» Драгоманова та Антоновича — працю, яка отримала премію Уварова від Петербурзької академії наук. Підготували до друку три томи творів Михайла Максимовича. Створили бібліотеку та початки етнографічного музею.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 13 лютого 1873 | Відкриття відділу в Києві | Створення легальної платформи для української науки та культури |
| 2 березня 1874 | Одноденний перепис Києва | Наукове визнання та демонстрація реальних масштабів міста |
| 1874–1875 | Видання «Записок» та «Історичних пісень» | Фундаментальні праці з фольклору та історії, нагороджені преміями |
| 1874 | Постановка опери «Різдвяна ніч» та концерти з Вересаєм | Публічне утвердження української музичної культури |
| травень 1876 | Закриття відділу за Емським указом | Кінець легального періоду, початок нового витка репресій |
Дані про ключові події наведено згідно з Енциклопедією історії України.
Роль у національному відродженні
Відділ ніколи не декларував політичних цілей. Але саме через нього Громада змогла легально розгортати роботу, яка формувала національну свідомість. Збір пісень, дум, казок, опис обрядів, дослідження мови — усе це поступово змінювало ставлення освічених українців до власної спадщини. Те, що раніше вважалося «простонародним» і «невартим уваги», ставало предметом серйозної науки.
Концерти, опера, виставки — це були не розваги. Це були акти культурного самоствердження. Люди бачили, що українська мова звучить у залах, що українські мелодії викликають овації, що дослідження їхньої історії отримують визнання навіть у Петербурзі. Це була тиха, але дуже ефективна революція свідомості.
Саме завдяки цій установі українські дослідники отримали легальну можливість систематично вивчати й документувати спадщину свого народу, не ховаючись у підпілля.
Закриття та Емський указ 1876 року
Успіх відділу став для влади проблемою. Газета «Киевлянин» на чолі з Віталієм Шульгіним та Михайлом Юзефовичем почала кампанію проти «українофілів». Імперські чиновники побачили в діяльності відділу загрозу єдності держави. У травні 1876 року в німецькому курортному місті Емс імператор Олександр II підписав таємний указ.
Наслідки були жорсткими: заборона друкувати українською (крім історичних текстів), заборона театральних вистав і концертів українською мовою, закриття Південно-Західного відділу. Павла Чубинського та Михайла Драгоманова вислано за межі українських губерній. Бібліотеку та музей розформували.
Відділ проіснував лише три роки й три місяці. Але за цей час він встиг зробити те, що не вдавалося десятиліттями.
Закриття стало ударом, але не крахом. Багато учасників продовжили роботу в інших формах — у наукових товариствах, у еміграції, у підпільній просвітницькій діяльності. Насіння, посіяне в 1873–1876 роках, дало сходи пізніше.
Спадщина, яка пережила імперії
Сьогодні важко уявити українську історіографію, етнографію чи фольклористику без матеріалів, зібраних саме в ці роки. «Записки» відділу, праці Чубинського, Драгоманова, Антоновича залишаються базовими джерелами. Досвід легальної інституційної роботи під час репресій став уроком для наступних поколінь.
У 2026 році, коли ми говоримо про відкриття в Києві Південно-Західного відділу, ми говоримо не просто про історичний факт. Ми говоримо про модель: як у найскладніших умовах можна створювати простори для збереження й розвитку культури. Як наука може бути щитом для ідентичності. Як коротке існування інституції здатне вплинути на цілі століття.
Київська Громада та її відділ показали: навіть коли слово «український» намагаються стерти з мапи, воно продовжує жити в піснях, у дослідженнях, у впертості людей, які не згодні забути, хто вони. І це, мабуть, найважливіший урок тієї далекої лютневої вечірки 1873 року в будинку Державного банку.