Ракетна програма України пережила не один шторм. Потужна спадщина радянських часів, коли Дніпро творив міжконтинентальні гіганти та космічні носії, зіткнулася з реальністю незалежності: порожніми казначействами, розірваними ланцюгами постачань і політичними компромісами. Питання «хто закрив ракетну програму в Україні» звучить гостро в публічному просторі, але за ним стоїть не одна постать і не один указ. Це історія про економічний колапс, втрату ринків, конкретні управлінські рішення та наполегливе повернення до життя вже під час повномасштабної війни.
Галузь не зникла в одну мить. Вона повільно стискалася, як м’яз, який довго не отримують навантаження. Деякі проєкти заморожували, інші — переорієнтовували. А компетенції конструкторів і інженерів у КБ «Південне» та на «Південмаші» зберігалися навіть тоді, коли здавалося, що все втрачено. Сьогодні, коли країна щодня використовує власні ракети, ця історія набуває нового звучання.
Спадщина, яка не зникає за одну ніч
У 1950-х роках Михайло Янгель створив у Дніпрі конструкторське бюро, яке згодом стало КБ «Південне». Тут народжувалися ракети Р-12, Р-14, Р-16, а найгучнішою стала Р-36 — та сама «Сатана» за натовською класифікацією. «Південмаш» серійно виготовляв ці системи. Україна отримала в спадок не просто заводи, а цілу екосистему: від двигунів до систем наведення.
Після 1991 року військові замовлення зникли майже миттєво. Гіперінфляція, бартер, масовий відтік інженерів — усе це вдарило по галузі сильніше за будь-який указ. Президент Леонід Кучма, сам колишній директор «Південмашу», намагався балансувати між збереженням потенціалу та міжнародними зобов’язаннями. Будапештський меморандум 1994 року зафіксував відмову від ядерної зброї. Частина ракетних потужностей була демонтована, але космічний напрямок — носії «Зеніт» і «Циклон» — ще живив надії на комерційний прорив.
Комерційні ілюзії та перші реальні втрати
Проєкт Sea Launch здавався порятунком. Українські «Зеніти» стартували з плавучої платформи в Тихому океані. Контракти йшли, але в 2010 році компанія оголосила банкрутство. Реструктуризація допомогла ненадовго, та глобальна кон’юнктура вже не сприяла. Паралельно «Південмаш» заробляв на конверсії старих МБР у комерційні носії «Дніпро» — запуски з російського космодрому. Це давало хоч якісь кошти, але залежність від російського ринку ставала дедалі небезпечнішою.
У 2014–2015 роках після анексії Криму та початку війни на сході Росія повністю припинила співпрацю. «Південмаш» опинився на межі банкрутства. Завод, який колись годував половину радянської космонавтики, ледь тримався на плаву завдяки залишковим контрактах та державній підтримці. Це був не політичний «закриття», а системний обвал ринку збуту.
2013 рік: відмова від «Сапсан» як перший серйозний сигнал
Одним із найгучніших рішень став 2013 рік. Міністр оборони Павло Лєбєдєв публічно заявив про відмову від продовження розробки оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан». На проєкт уже витратили понад 200 мільйонів гривень, а результатів не було. Лєбєдєв назвав витрати неефективними. Проєкт згорнули. Пізніше його елементи частково відновлювали в інших розробках, але момент був втрачений. Це стало першим відчутним ударом по амбіціях створити власну балістичну ракету середньої дальності.
2018–2020: нові системи пробивають собі шлях
Попри труднощі, конструктори не сиділи склавши руки. КБ «Луч» вело роботи над крилатою протикорабельною ракетою «Нептун» і реактивною системою залпового вогню «Вільха». У жовтні 2018 року «Вільху» прийняли на озброєння. У серпні 2020 року міністр оборони Андрій Таран підписав наказ про прийняття «Нептуна» на озброєння Збройних Сил. Це був реальний прогрес.
Одночасно в лютому 2020 року РНБО ухвалила рішення про перенесення низки показників державного оборонного замовлення, зокрема ракетних програм, на 2024 рік і пізніше. Критики з опозиційного табору називали це згортанням фінансування та блокуванням конкретних контрактів. Підприємства скаржилися на відсутність чітких бюджетних рядків і гарантій оплати. Деякі напрямки, наприклад освоєння виробництва боєприпасів, справді зупинили ще наприкінці 2019-го. У той самий час довгострокова програма розвитку ракетного озброєння до 2031 року отримала схвалення, а суми планувалися значні — понад 200 мільярдів гривень.
Насправді ніхто не закрив ракетну програму одним підписом. Було поєднання бюджетних обмежень, пріоритетів інфраструктурного будівництва та, можливо, недооцінки загрози з боку тодішнього керівництва Міноборони.
Війна як каталізатор відродження
24 лютого 2022 року все змінило. Ракетна програма з другорядного напрямку перетворилася на питання виживання. «Нептун» уже в перші місяці війни довів свою ефективність ударами по Чорноморському флоту Росії. Ставка Верховного Головнокомандувача спрямувала додаткове фінансування. Виробництво нарощували в умовах постійних обстрілів.
У червні 2025 року на озброєння прийняли ОТРК «Грім-2» — балістичну ракету, розроблену КБ «Південне». «Південмаш» зазнав прямих ворожих ударів, будівлі пошкоджені, але підприємство продовжує працювати. У 2025–2026 роках уряд і Ставка неодноразово оголошували про нові вливання коштів саме в ракетний напрямок. Виробництво власних ракет — балістичних, крилатих, реактивних снарядів — зростає щомісяця.
| Рік | Ключова подія | Наслідок для програми |
|---|---|---|
| 1994 | Будапештський меморандум | Відмова від ядерної зброї, початок трансформації галузі |
| 2013 | Відмова від продовження «Сапсан» | Зупинка проєкту балістичної ракети (понад 200 млн грн уже витрачено) |
| 2015 | Криза «Південмашу» | Загроза банкрутства після втрати російського ринку |
| 2018 | Прийняття «Вільхи» на озброєння | Перший серійний успіх нової РСЗВ |
| 2020 | Прийняття «Нептуна» + рішення РНБО про перенесення термінів | Прогрес в одних напрямах, затримки та скарги на фінансування в інших |
| 2025 | Прийняття «Грім-2» на озброєння | Відновлення повноцінних балістичних можливостей |
Дані зібрано на основі офіційних рішень РНБО та публікацій українських джерел.
Сьогодні ракетна галузь України — це вже не про «хто винен у минулому». Це про те, як збережені компетенції працюють щодня на фронті. «Нептун», «Вільха», «Грім-2» та нові розробки — пряме підтвердження, що потенціал нікуди не подівся.
Чому прості відповіді не працюють
Шукати одну людину чи одну дату, яка «закрила» програму, — це спрощувати реальність до політичного гасла. Лєбєдєв зупинив «Сапсан». У 2020-му були перенесення термінів і скарги на відсутність конкретного фінансування. Але «Нептун» усе одно прийняли на озброєння того ж року, а «Грім-2» — у 2025-му. «Південмаш» і КБ «Південне» продовжують працювати навіть після прямих ворожих ударів.
Галузь страждала від хронічного недофінансування десятиліттями, від втрати інтегрованих радянських ланцюгів, від політичної нестабільності та від того, що довгий час пріоритетом було не «зробити свою ракету», а «вижити завод». Коли ж з’явилася екзистенційна загроза, політична воля та гроші знайшлися швидко.
Сьогодні Україна не просто відновлює старі напрацювання. Вона створює нові системи під реальні бойові умови. Ракетна програма, яку багато хто вважав похованою, насправді лише змінила форму. І саме це — найважливіший урок усієї цієї історії.