Село Бистрик на Сумщині, де 17 лютого 1963 року народився Михайло Гончар, лежить серед чорноземних полів і глибоких шарів породи. Його батьки — геологи — щодня працювали з надрами, шукаючи те, що згодом стало основою стратегічних ресурсів. Цей дитячий досвід сформував особливе ставлення до енергії не як до простого товару, а як до інструменту влади, вразливості та незалежності.
У 2026 році, коли українські дрони та далекобійна зброя системно пошкоджують російські нафтопереробні заводи, а ціни на нафту демонструють спадну динаміку через перенасичення ринку та санкції, аналітика Михайла Гончара допомагає розібратися в реальних наслідках. Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», головний редактор часопису «Чорноморська безпека», він поєднує технічну точність авіаційного інженера, досвід військовослужбовця та багаторічну роботу в системі національної безпеки. Його голос — один із небагатьох, що послідовно попереджав про енергетичну зброю Росії задовго до повномасштабного вторгнення і продовжує давати точні оцінки стійкості української енергосистеми взимку 2025–2026 років.
Гончар не просто коментує події. Він будує міст між глибокими технічними деталями нафтогазового сектору, геополітичними розрахунками та практичними рекомендаціями для України. Його шлях від сумського села до засновника незалежного аналітичного центру ілюструє, як особиста історія переплітається з історією боротьби країни за енергетичний суверенітет.
Ранні роки та технічна основа світогляду
Сумська земля, родина геологів і повсякденна робота з пошуком корисних копалин заклали фундамент розуміння: ресурси — це не абстракція, а реальна сила, яку можна використовувати як для розвитку, так і для тиску. Михайло Гончар виріс у середовищі, де земля та надра сприймалися як стратегічний актив, а не лише як джерело доходу.
У 1986 році він закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації (сьогодні — Аерокосмічний інститут Національного авіаційного університету). Технічна освіта дала йому навички системного мислення, роботи зі складними інфраструктурними об’єктами та розуміння вразливостей. Після інституту — служба на офіцерських посадах у Військово-повітряних силах. Дисципліна, точність розрахунків і здатність бачити картину в цілому стали рисами, які пізніше проявляться в його енергетичній аналітиці.
Цей етап не був випадковим відхиленням. Авіаційна інженерія та військова служба навчили Гончара мислити категоріями захисту критичної інфраструктури, резервування та швидкого реагування на загрози — навички, які виявилися безцінними, коли енергетика перетворилася на поле гібридної війни.
Від державної служби до незалежної експертизи
З 1990-х років Михайло Гончар працював на аналітичних посадах у системі Ради національної безпеки і оборони України. Стажування в Європейській Комісії та НАТО розширило його розуміння європейських підходів до енергетичної безпеки та колективної оборони. Наукова робота в Національному інституті стратегічних досліджень та Національному інституті проблем міжнародної безпеки РНБО дала можливість глибоко зануритися в питання міжнародних відносин і безпеки.
У 2000-х роках він обіймав відповідальні посади в системі нафтогазового комплексу України. Цей період став ключовим: зсередини він побачив, як функціонує галузь, які вразливості накопичилися за роки залежності від російських поставок і як політичні рішення впливають на енергетичну безпеку. За роботу в цей період Гончар отримав Почесну грамоту НАК «Нафтогаз України».
Водночас він був експертом української частини міжурядових комісій з економічного співробітництва з Німеччиною, Польщею, Словаччиною, Чехією, Казахстаном, Азербайджаном, Грузією та Туреччиною. Ця робота дозволила бачити енергетичні відносини не лише з української перспективи, а й крізь призму інтересів різних країн.
Заснування Центру «Стратегія ХХІ» та незалежний шлях
2007–2009 роки стали поворотними. Після газових криз 2006 та 2009 років, які продемонстрували вразливість України перед російським енергетичним шантажем, Гончар перейшов у неурядовий сектор. Спочатку очолював енергетичні програми та київське представництво аналітичного центру «Номос». А у 2009 році заснував і очолив Центр глобалістики «Стратегія ХХІ» — незалежний think tank, який зосередився на енергетичній безпеці, міжнародних енергетичних відносинах, нафтогазовому секторі та гібридних загрозах.
Чому саме 2009 рік? Тоді стало очевидно, що державні інституції не завжди здатні швидко й незалежно аналізувати загрози. Потрібен був майданчик для фахової, неполітизованої експертизи, яка могла б впливати на публічний дискурс і політику. Центр швидко стал помітним гравцем: публікації, конференції, участь у міжнародних дискусіях.
З 2017 року Гончар — головний редактор часопису «Чорноморська безпека». Журнал зосереджується на регіоні, де перетинаються енергетичні маршрути, військові загрози та гібридні операції. З 2016 року він також член Державного комітету з промислової політики України — рідкісний приклад поєднання незалежної експертної позиції з участю в державних процесах.
Ключові теми досліджень та публікації
Основні напрямки роботи Михайла Гончара — енергетична безпека як складова національної безпеки, використання енергії як інструменту гібридної агресії, диверсифікація поставок, реформування енергетичного сектору та глобальні енергетичні ринки. Він автор, співавтор і редактор численних книг та публікацій, що виходили в Україні, Польщі, Словаччині, Німеччині, Великій Британії, Туреччині, Нідерландах та Фінляндії.
Одна з помітних робіт — «Війни-XXI: Полігібресія Росії», де аналізується еволюція російської гібридної стратегії, включно з енергетичним компонентом. Його статті регулярно з’являються в «Дзеркалі тижня», на Укрінформі, Еспресо та інших майданчиках. У 2025–2026 роках він активно коментує наслідки ударів по російській нафтопереробній інфраструктурі, динаміку світових цін на нафту та стійкість української енергосистеми під час зимового періоду.
Гончар послідовно наголошує: енергетична безпека — це не лише про труби та родовища. Це про стійкість суспільства до шоків, про здатність зберігати функціональність критичної інфраструктури навіть під масованими атаками. Його оцінки часто звучать обережно-оптимістично: Україна демонструє неочікувану стійкість, але без системних змін у захисті енергетики та подальшої диверсифікації ризики зберігаються.
Громадська позиція та цінності
Експертна діяльність Гончара ніколи не була відірваною від громадянської позиції. Він відомий підтримкою українських політв’язнів, зокрема носив футболку з хештегом #FreeBessarabov на підтримку кримських бранців Кремля. Це не просто символічний жест — це демонстрація того, що фаховий аналіз не виключає солідарності з людьми, які стали жертвами репресій.
Його участь у міжнародних конференціях, членство в правлінні Міжнародного фонду «Відродження» та статус асоційованого експерта Центру Разумкова та Центру дослідження Росії дозволяють впливати на дискурс далеко за межами України. У той самий час він залишається критичним спостерігачем, який не боїться називати проблеми всередині країни — від вразливостей енергосистеми до політичних рішень, що можуть послаблювати позиції України на переговорах.
Аналіз трендів у енергетичній безпеці
Енергетичний ландшафт 2025–2026 років формується під впливом кількох потужних трендів, які Михайло Гончар послідовно відстежує у своїх публікаціях та виступах. Ці тенденції не просто описують поточну ситуацію — вони визначають, якою буде архітектура європейської та української енергобезпеки в найближчі роки.
Перший тренд — системне послаблення російського експортного потенціалу нафти та пального. Удари по нафтопереробних заводах у поєднанні з логістичними проблемами та санкціями призвели до того, що Росія, яка ще недавно сама експортувала значні обсяги пального, змушена імпортувати бензин з Індії. Цей зсув підриває одну з ключових опор російської економіки та військової машини. Гончар у своїх аналізах для «Дзеркала тижня» та на YouTube-каналі неодноразово наголошував, що комбінація далекобійних ударів і морської компоненти створює нову стратегію тиску, яка б’є точніше за традиційні санкції.
Другий тренд — прискорене зростання ролі відновлюваної енергетики в Україні як фактора стійкості. Навіть попри масовані атаки на енергосистему, сонячна та вітрова генерація в окремі періоди забезпечувала потужності, що перевищували можливості двох атомних електростанцій. Це не лише про «зелену» енергетику — це про децентралізацію, зменшення вразливості великих об’єктів та створення резерву на випадок чергових ударів. Тренд демонструє, що відновлювані джерела стають частиною оборонної стратегії, а не лише екологічним пріоритетом.
Третій тренд — еволюція гібридної енергетичної війни від газового шантажу до комбінованих ударів по всій ланцюжку постачання. Якщо у 2006–2009 роках Росія тиснула через перекриття газових кранів, то у 2022–2026 роках інструментарій розширився: ракетні удари по ТЕС і підстанціях, атаки на нафтопереробку, спроби морської блокади та інформаційно-психологічні операції. Гончар у книзі «Війни-XXI: Полігібресія Росії» та пізніших публікаціях показує, як Кремль адаптує тактику, але водночас втрачає ефективність через українську стійкість та західну підтримку.
Четвертий тренд — глобальний тиск на ціни на нафту через надлишок пропозиції та політику ключових гравців. Знижувальна динаміка цін на початку 2025–2026 років частково пов’язана з діями Саудівської Аравії та загальним перевиробництвом. Для Росії це означає скорочення валютних надходжень, для України — можливість знизити витрати на імпорт енергоносіїв, але водночас потребує обережності щодо залежності від зовнішніх факторів. Експерт підкреслює: низькі ціни на нафту не скасовують необхідності власного видобутку та диверсифікації.
П’ятий тренд — остаточне закріплення європейської диверсифікації та зменшення залежності від російських енергоносіїв. Країни ЄС продовжують нарощувати LNG-термінали, розвивати міжсистемні з’єднання та відновлювані джерела. Це відкриває для України вікно можливостей як для інтеграції в європейський енергетичний простір, так і для експорту електроенергії чи «зеленого» водню в перспективі. Водночас тренд вимагає від України прискорення реформ і захисту власної інфраструктури, щоб стати надійним партнером, а не джерелом ризиків.
Ці п’ять трендів взаємопов’язані. Послаблення Росії створює тиск на її бюджет, що змушує Кремль шукати нові способи гібридного впливу. Українська стійкість і європейська диверсифікація посилюють один одного. Гончар у своїх оцінках часто поєднує обережний оптимізм щодо української здатності витримувати удари з жорсткою вимогою системних змін у захисті енергетики та прискоренні децентралізації.
Вплив на розуміння енергетичних загроз у 2022–2026 роках
Після повномасштабного вторгнення аналітика Гончара набула особливої ваги. Він послідовно розкладав по поличках, як Росія використовує енергетику як зброю — від газового шантажу до атак на українську інфраструктуру. У той самий час він звертав увагу на можливості України: розвиток відновлюваної енергетики, диверсифікацію маршрутів постачання, захист критичних об’єктів.
У 2025–2026 роках його коментарі стосувалися краху планів російської «нафтової імперії», наслідків ударів по НПЗ та логістичних проблем Росії, які змушують її імпортувати пальне. Він аналізував, чому морська блокада та удари по нафтопереробній інфраструктурі стають ефективним інструментом тиску, і які уроки з цього має винести Україна.
Його оцінки зимового періоду 2025–2026 років часто звучали з «дуже обережним оптимізмом»: система витримує, але потребує подальшого посилення захисту та децентралізації. Такі формулювання не є ухильними — вони відображають реальне розуміння балансу між стійкістю та вразливостями.
Аналіз трендів, який проводить Михайло Гончар, показує: енергетична війна не завершується з припиненням активних бойових дій. Вона трансформується, і ті, хто краще розуміє нові правила гри, отримають стратегічну перевагу.
Сучасна роль та значення для України
У 2026 році Михайло Гончар залишається одним із найпослідовніших і найкомпетентніших голосів у сфері енергетичної безпеки. Його шлях — від геологічної родини на Сумщині через авіацію, військову службу, державні інституції та нафтогазовий сектор до створення незалежного аналітичного центру — демонструє рідкісну комбінацію практичного досвіду та стратегічного мислення.
Він не обіцяє простих рішень. Натомість пропонує чітке розуміння загроз, можливостей та необхідних кроків. У час, коли енергетика залишається одним із ключових полів протистояння з Росією, такі експерти стають не просто коментаторами, а орієнтирами для суспільства та тих, хто ухвалює рішення.
Його публікації, виступи та редакторська робота продовжують формувати український та міжнародний дискурс навколо енергетичної безпеки. А особистий приклад — поєднання фаховості з громадянською позицією — нагадує, що справжня експертиза завжди має людське обличчя.