Коли два тижні тому підтвердили, що у 425-му окремому штурмовому полку «Скеля» станом на весну цього року служили близько 2000 чоловіків і жінок із наркозалежністю, багато українців побачили масштаб проблеми. Виникло хибне враження, ніби це особливість лише одного підрозділу.
Насправді новина дає привід поставити глибші питання: чому наркозалежні взагалі потрапляють до Сил оборони та як це впливає на боєздатність?
Солодка теорія, гірка практика
З одного боку, 402-й наказ Міністерства оборони України стверджує, що особи з наркотичною залежністю або на замісній терапії непридатні до служби. У виняткових випадках їх можуть визнати обмежено придатними. Коли рекрути прибувають із документами про залежність, медики направляють їх на обстеження та повторне ВЛК.
З іншого боку, триває 12-й рік війни. Армія постійно потребує поповнення. Багато військовозобов’язаних шукають способи уникнути мобілізації. Люди з тяжкими залежностями часто не мають таких можливостей. Вони легко потрапляють на радари ТЦК, проходять ВЛК і всупереч наказу отримують статус «придатний».
Військові частини не можуть відмовитися від «рекрута», якого держава визнала придатним. Якщо члени ВЛК поставили підписи, командир зобов’язаний працювати з тією реальністю, яку отримав. Таким чином проблема держави стає проблемою армії. Армія віддзеркалює суспільство.
Мобілізація наркозалежних триває і стає викликом для багатьох підрозділів. Про це рідко говорять публічно, бо будь-яка розмова часто перетворюється на звинувачення конкретної частини.
Туманна свідомість, автомат в руках
Щойно наркозалежні стають військовослужбовцями, медики змушені лікувати не лише бойові травми, а й наслідки багаторічної залежності, хронічні хвороби та занедбаний стан здоров’я. Іноді — негайно. Один новоприбулий не мав зубів через некроз тканин. Інші страждали від важкого абстинентного синдрому.
У цивільному житті людина в стані сп’яніння небезпечна переважно для себе. У війську — для десятків побратимів, зброї та техніки. Були випадки, коли військовослужбовець у абстиненції встромив собі в живіт металевий предмет або проковтнув болти й цвяхи. Один мобілізований напав на інструктора.
Боєць у стані абстиненції може самовільно залишити позицію, неадекватно відреагувати на наказ чи втратити контроль над зброєю. Під час бою ціна такої поведінки — не лише його життя.
Проблема перестала бути суто медичною. Це питання боєздатності та безпеки підрозділів. Досвід показує, що чимало людей після важкого періоду змінювалися на краще, відновлювали стосунки з родиною. Проте для «реанімації» потрібні час і ресурси. Чи повинна штурмова частина виконувати функції реабілітаційного центру? Ні.
Принципове завдання війська — навчити воювати, а не лікувати наслідки залежності. Метадон не повертає до повноцінного життя, він лише контролює залежність. Дехто використовує шанс, інші продовжують шукати дозу навіть у війську.
Оприлюднення цифр має стати відправною точкою для пошуку рішень. Сьогодні від цієї категорії страждає один підрозділ, завтра — інші. Причина — єдина система мобілізації та медичного відбору. Суспільству час поставити складніше питання: як поповнювати лави Сил оборони людьми, готові рятувати, а не тими, кого треба рятувати.
Проблеми Війська — це проблеми суспільства, яке розуміє роль армії у збереженні держави.