У Львові стався напад на військових ТЦК. Службову машину перевернули. Це сталося на дванадцятому році війни з Росією. Влада не змогла запобігти таким інцидентам.
Найгірше те, що подібні події вже майже нікого не дивують. У країні, яка п’ятий рік веде повномасштабну війну, люди нападають не на ворога, а на своїх військових. Накопичені роки страху, недовіри та розчарування призвели до такої ситуації.
Хто несе відповідальність
Влада роками вважала мобілізацію проблемою лише військових. Замість чесної розмови з людьми — мовчання, суперечливі рішення та відсутність зрозумілих правил. Політики не розносять повістки, міністри не пояснюють політику, а депутати не стикаються з агресією на вулицях. Усе це залишили військовим.
Держава фактично сказала: «Вам потрібні люди — забезпечуйте собі мобілізацію самі». Потім військові отримують догани за нестачу людей на позиціях. Саме вони стали обличчям усіх провалів політики. Люди бачать перед собою військового у формі й спрямовують на нього весь гнів — словесний, моральний і фізичний.
Роками не створено відчуття справедливості. Одні служать без ротацій з перших днів, інші уникають служби. Одні повертаються без кінцівок, інші демонструють життя за кордоном. Це породжує лють, яка знаходить найближчу мішень — військового ТЦК.
Чому насильство не допоможе
Напад на військового не вирішує жодної проблеми. Перевернута машина не зробить мобілізацію справедливішою. Побитий військовий не поверне людей з фронту. Спалений автомобіль не зупинить російські ракети. Такі дії лише посилюють ненависть всередині країни, яка воює за своє існування.
Якщо система потребує змін — її потрібно змінювати. Якщо потрібна реформа ТЦК — її слід проводити. Якщо необхідна чесна політика щодо служби, ротацій і демобілізації — її треба створювати. Поки влада мовчить і не бере політичну відповідальність, залишаючи військових сам на сам із суспільством, подібних інцидентів ставатиме більше. Держава втратила довіру значної частини суспільства й дозволила зробити військових громовідводом для накопиченого невдоволення. Це одна з найнебезпечніших тенденцій для країни, яка досі бореться за власне існування.