У другій половині XVII століття козацька Гетьманщина опинилася між кількома велетенськими державами, кожна з яких прагнула підпорядкувати собі українські землі. Іван Мазепа, обраний гетьманом у 1687 році, правив понад два десятиліття й намагався перетворити цю небезпечну позицію на шанс для зміцнення автономії та об’єднання розрізнених частин України. Його зовнішня політика стала справжнім випробуванням дипломатичної майстерності — від участі в антитурецьких кампаніях разом із Москвою до таємних переговорів із польським королем і драматичного союзу зі шведським королем Карлом XII.
Гетьман чудово розумів: без надійних зовнішніх союзів і вмілого балансування Гетьманщина ризикувала втратити навіть ті обмежені вольності, які залишилися після Коломацьких статей 1687 року. Ці статті, підписані під тиском Москви, забороняли самостійну дипломатію, проте Мазепа знаходив способи вести таємні зносини з європейськими дворами. Він прагнув не лише вижити, а й повернути Україні роль повноцінного гравця на континенті.
Саме тому зовнішня політика Івана Мазепи досі привертає увагу істориків: вона поєднувала прагматичний розрахунок, особисту відвагу та далекоглядне бачення незалежної української держави.
Антитурецька та антитатарська політика 1680–1690-х років
Після обрання гетьманом Мазепа зосередився на південному напрямку. Гетьманщина разом із Московським царством брала участь у війні Священної Ліги проти Османської імперії та Кримського ханства. Це була не просто допомога союзнику — гетьман бачив у цих кампаніях шанс послабити татарську загрозу та закріпити українські кордони на півдні.
Уже в 1688 році за наказом Мазепи почалося будівництво фортець на річці Самарі — Новобогородицької та пізніше Ново-Сергіївської. Козацькі полки разом із московськими воєводами вирушали в походи на Очаків, розорювали татарські поселення й поверталися з полоненими та здобиччю. 1689 рік приніс Другий кримський похід: об’єднане військо під проводом князя Голіцина та Мазепи дійшло до Каїрки й Чорної Долини, де розбило татар хана Селіма-Гірея, але через виснаження та чутки про підкуп відступило.
Найуспішнішими стали походи середини 1690-х. У 1695 році українсько-московські сили взяли Газі-Керман, Нусрет-Керман та інші фортеці на Дніпрі. 1696 рік ознаменувався взяттям Азова за участі 15 тисяч українських козаків під командуванням Якова Лизогуба. Ці перемоги відкрили вихід до Азовського моря й суттєво послабили татарські набіги. Мазепа також підтримував правобережного полковника Семена Палія, чиї рейди на турецькі та татарські землі доповнювали загальну стратегію.
| Рік | Кампанія / подія | Партнери | Основні результати |
|---|---|---|---|
| 1688–1689 | Кримські походи, будівництво фортець на Самарі | Московське царство | Розгром татар біля Чорної Долини; створення оборонної лінії на півдні |
| 1695 | Дніпровський похід, взяття Газі-Кермана | Московське царство, правобережні козаки | Захоплення кількох турецьких фортець; здобич та полонені |
| 1696 | Участь у взятті Азова | Московське царство | Відкриття виходу до Азовського моря; 15 тис. українських козаків |
Інформація базується на матеріалах litopys.org.ua та класичних дослідженнях Олександра Оглоблина.
Ці кампанії показали: Мазепа вміло поєднував військову силу з дипломатією. Він підтримував зв’язки з молдавськими та волоськими господарями, церковними колами Константинополя та Афону, готуючи ґрунт для ширшого антиосманського фронту. Водночас гетьман обережно захищав внутрішні справи Гетьманщини від надмірного втручання Москви.
Дипломатичні зв’язки з європейськими дворами та титули
Попри заборону Коломацьких статей, Мазепа підтримував контакти з польським двором, кримськими Гіреями та іншими гравцями. Він приймав іноземних послів у Батурині й вів листування, яке Москва часто не контролювала повністю. Така активність дозволяла гетьману збирати інформацію та шукати альтернативи на випадок погіршення відносин із царем.
Особливо показовим став 1707 рік. За заслуги в боротьбі проти османів та татар імператор Священної Римської імперії Йосип I надав Мазепі титул князя. Це було не лише почесне визнання — титул піднімав статус гетьмана в очах європейських монархів і додавав ваги його дипломатичним зусиллям.
Погіршення відносин з Петром I та причини розриву
На початку XVIII століття зовнішня політика Івана Мазепи почала зазнавати серйозного тиску. Велика Північна війна (1700–1721) лягла важким тягарем на Гетьманщину. Українські полки відправляли на далекі театри бойових дій — у Прибалтику та під Петербург. Козаки несли великі втрати, а російські війська, що стояли на українських землях, часто поводилися як окупанти.
Петро I проводив централізаторську політику. Він планував реорганізувати козацьке військо в регулярне, вводив московських воєвод і гарнізони в українські міста, обмежував гетьманську владу. У 1707 році з’явилися чутки про намір створити Київську губернію та навіть передати Правобережжя Польщі. Донос Василя Кочубея та Івана Іскри 1708 року, в якому звинувачували Мазепу в зраді, цар спочатку відкинув і стратив донощиків. Проте напруга вже досягла критичної межі.
Гетьман бачив: подальша лояльність Москві загрожує повним знищенням козацьких вольностей. У 1708 році, коли шведська армія Карла XII рушила на Україну для зимових квартир, Мазепа опинився перед історичним вибором.
Таємні переговори та укладання союзу зі Швецією
Переговори з про-шведським польським королем Станіславом Лещинським Мазепа вів ще з 1705–1706 років через посередництво княгині Анни Дольської. На початку 1708 року була укладена угода, за якою Україна могла увійти до Речі Посполитої як Велике князівство Руське на засадах, подібних до Гадяцької унії 1658 року. Мазепа отримував титул князя та певні воєводства.
Однак коли Карл XII опинився на українській території, гетьман обрав шлях повної незалежності. 25 жовтня 1708 року Мазепа з кількома тисячами loyalних старшин і компанійців переправився через Десну. Наприкінці жовтня в Гірках було підписано українсько-шведський договір.
Згідно з угодою 1708 року Україна та прилучені до неї землі мали стати вільними й незалежними. Шведський король зобов’язувався захищати їх від усіх ворогів і надсилати військову допомогу на вимогу гетьмана та Генеральної ради. Усе завойоване в Московії, що колись належало українському народові, мало повернутися до Українського князівства. Мазепа ставав довічним князем або гетьманом, а після його смерті новий правитель обирався б радою. На час війни шведам тимчасово передавалися міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.
У квітні 1709 року до союзу приєдналася Запорізька Січ на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це був пік зовнішньополітичних амбіцій Мазепи — спроба вирвати Україну з-під московського ярма за допомогою найсильнішої на той момент армії Європи.
Полтавська битва та трагічні наслідки
27 червня 1709 року під Полтавою союзні шведсько-українські сили зазнали нищівної поразки від армії Петра I. Мазепа не зміг підняти масове повстання — страх перед московськими репресіями, руйнування Батурина Меншиковим у листопаді 1708 року та неготовність більшості населення до нової війни зіграли свою роль. Гетьман з невеликим загоном відступив разом із Карлом XII на південь.
У Бендерах (Молдова) Мазепа знайшов притулок під захистом Османської імперії. 21–22 вересня 1709 року він помер. Поховали гетьмана спочатку в Бендерах, згодом перепоховали в Галаці.
Поразка під Полтавою стала важким ударом по надіям на незалежність. Гетьманщина втратила значну частину автономії, а російська влада посилила контроль. Проте зовнішня політика Івана Мазепи залишила глибокий слід: вона продемонструвала, що українська еліта XVIII століття вже мислила категоріями європейської дипломатії та готова була ризикувати всім заради збереження державності.
Сьогодні, три століття потому, постать Мазепи залишається одним із найяскравіших символів української боротьби за свободу. Його дипломатичні маневри, сміливий розрив із Москвою та спроба створити незалежне князівство нагадують: навіть у найскладніші часи Україна шукала й знаходила шляхи до самостійності.