Народна артистка України Таїсія Литвиненко прожила довге й насичене життя, віддане сцені. Вона народилася 10 лютого 1935 року в селі Погреби на Київщині, а пішла з життя 6 квітня 2025 року у Львові у віці 90 років. За ці десятиліття акторка створила близько ста театральних образів і зіграла в понад двадцяти фільмах, ставши однією з найяскравіших постатей українського мистецтва другої половини XX — початку XXI століття.
Її шлях — це приклад того, як талант, наполегливість і любов до рідної культури допомагають людині пройти від сільської дівчини до провідної акторки Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Таїсія Литвиненко поєднувала комедійну легкість і драматичну глибину, народну щирість і професійну майстерність. Вона не просто виконувала ролі — вона наповнювала їх теплом свого серця і силою свого характеру.
Сьогодні, коли ми переглядаємо записи її вистав і кінострічки, стає очевидним: Таїсія Литвиненко залишила по собі не лише спогади колег і вдячних глядачів, а й справжню скарбницю українського театрального мистецтва. Її ім’я назавжди пов’язане з золотою добою львівської сцени та відродженням національного репертуару.
Від сільської пісні до театрального інституту
Дитинство Таїсії Литвиненко пройшло в селі Погреби Броварського району. Саме там, серед українських пісень і народних оповідей, зародилася її любов до слова і драми. Пізніше вона згадувала, що саме пісня з її внутрішньою драматургією допомогла їй відчути покликання до акторства. Спочатку дівчина вступила до педагогічного інституту, але провчилася там лише рік. Серце кликало на сцену.
У 1954 році, ще до вступу до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, Таїсія Литвиненко отримала свою першу кінороль — Галю у фільмі Віктора Івченка «Назар Стодоля». Це був сміливий дебют для молодої акторки. У 1957 році вона закінчила інститут (майстерня Івана Чабаненка та Леоніда Олійника) і почала працювати в Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка.
Далі був період у Запорізькому українському музично-драматичному театрі імені М. Щорса (1959–1965). Там акторка набиралася досвіду, грала різноманітні ролі й поступово формувала свій неповторний стиль — яскравий, емоційний, з тонким почуттям гумору та глибоким ліризмом.
Львів став домом: театр Заньковецької і велике кохання
У 1965 році разом із чоловіком, актором і режисером Федором Стригуном, Таїсія Литвиненко переїхала до Львова. Саме тут, на сцені театру імені Марії Заньковецької, розкрився її головний талант. Більше половини століття — майже 54 роки — вона віддала цьому театру. Тут народжувалися її найважливіші образи, тут вона знайшла не лише професійну родину, а й справжнє життєве щастя.
Федір Стригун став не тільки чоловіком, а й творчим партнером. Їхній шлюб тривав понад п’ятдесят років. У інтерв’ю Таїсія Литвиненко ділилася простою, але глибокою мудрістю: щоб зберегти сім’ю, потрібно завжди бути поруч із чоловіком, а чоловіка варто «виховати тільки ласкою». Разом вони виховали двох синів — Назара і Юрка, які також пов’язали життя з мистецтвом.
У 1987–1988 роках Таїсія Литвиненко отримала звання народної артистки УРСР. А коли у 1987 році Федір Стригун очолив театр як художній керівник, для акторки почалася нова, ще більш плідна епоха — епоха відродження національної драматургії на львівській сцені.
Кінообрази, які запам’яталися всій Україні
Хоча основним полем діяльності Таїсії Литвиненко був театр, кіно теж подарувало їй яскраві ролі. Особливою популярністю користувалася комедія «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов), де вона зіграла Химку. Цей образ став візитівкою акторки для багатьох поколінь глядачів — жива, дотепна, по-справжньому українська дівчина.
Серед інших помітних кіноробіт — Галя у «Назарі Стодолі» (1954), Василинка у «Максимі Перепелиці» (1955), Параска у «Григорії Сковороді» (1958), Пріся у «Вавилоні-XX» Івана Миколайчука (1979) та Олена у «Вирі» (1983). Кожна з цих ролей демонструвала різнобічність таланту акторки: вона могла бути і ніжною, і вольовою, і комічною, і глибоко драматичною.
| Фільм | Рік | Роль | Режисер |
|---|---|---|---|
| Назар Стодоля | 1954 | Галя | Віктор Івченко |
| Максим Перепелиця | 1955 | Василинка | Анатолій Граник |
| За двома зайцями | 1961 | Химка | Віктор Іванов |
| Вавилон-XX | 1979 | Пріся | Іван Миколайчук |
| Вир | 1983 | Олена | Сергій Клименко |
Роль Химки у «За двома зайцями» принесла Таїсії Литвиненко всенародну любов, а робота в поетичному кіно Івана Миколайчука показала її здатність до глибоких, майже філософських образів.
Театральні шедеври: від народної комедії до класичної драми
На сцені театру Заньковецької Таїсія Литвиненко створила галерею образів, які увійшли до скарбниці українського театрального мистецтва. Вона блискуче грала і в комедіях, і в серйозних драмах. Серед найяскравіших — Уляна у «Сватанні на Гончарівці», Соня у «Хазяїні» Карпенка-Карого, Анна у «Вкраденому щасті» Івана Франка (постановка Сергія Данченка, де її партнерами були Богдан Ступка та Федір Стригун). Ця вистава йшла понад десять сезонів і набрала 265 показів — справжній рекорд для того часу.
Акторка з однаковим успіхом втілювала Маклену у «Маклені Грасі» Миколи Куліша, Нору у «Ляльковому домі» Генріка Ібсена, Корделію у «Королі Лірі» Шекспіра, Бобренчиху у «Марусі Чурай» за Ліною Костенко. Вона грала Марію Заньковецьку у однойменній п’єсі, створюючи образ великої попередниці з глибокою повагою і розумінням традиції.
Особливою рисою її майстерності була здатність поєднувати комедійний дар і драматичний темперамент. Вона могла змусити зал реготати в одному акті й плакати в наступному. Глядачі відчували в її героїнях живу українську жінку — сильну, ніжну, мудру, іноді лукаву, але завжди чесну.
Режисер і педагог: продовження справи життя
Таїсія Литвиненко не обмежувалася лише акторською роботою. У 2000-х роках вона поставила кілька вистав у рідному театрі: «Три любові», «Суботня вечеря» (де також зіграла роль Голди), «Варшавську мелодію», «Даму з собачкою», «Венеру в хутрі». Її режисерські роботи вирізнялися тонким психологізмом і увагою до акторського ансамблю.
Багато років вона викладала акторську майстерність. У 1990–1998 роках разом із чоловіком вела курс у Вищому музичному інституті у Львові, а з 2000 року — на кафедрі театрознавства та акторської майстерності Львівського університету. Серед її учнів — відомі сьогодні актори та режисери. Вона передавала не лише техніку, а й любов до професії, відповідальність перед глядачем і повагу до українського слова.
Нагороди, визнання та життєва філософія
За багаторічну працю Таїсія Литвиненко отримала численні державні нагороди: повний кавалер ордена княгині Ольги, орден святої Анни, орден Архистратига Михаїла, премію імені Марії Заньковецької (2002). Але найвищою нагородою для неї завжди залишалися оплески залу і вдячність глядачів.
У розмовах з журналістами акторка неодноразово наголошувала на важливості чесності — як у професії, так і в житті. Вона вважала, що справжній артист повинен залишатися вірним собі і своєму народові, навіть коли це непросто.
Світла пам’ять, що живе на сцені
8 квітня 2025 року у Львові попрощалися з Таїсією Литвиненко. Панахида відбулася у храмі Святої Трійці, а поховали акторку на Личаківському цвинтарі в сімейному склепі. Чоловік Федір Стригун сказав тоді прості й зворушливі слова: після себе вона залишає прекрасні ролі, пам’ять про театр і двох чесних, хороших синів.
Колеги згадували її молодою, красивою, неймовірно талановитою і креативною. У культурній пам’яті України Таїсія Литвиненко залишається символом відданості справі, жіночої сили та краси українського театрального слова. Її ролі досі живуть у записах, а учні продовжують традиції, яким вона навчала.
Сьогодні, переглядаючи архівні записи вистав театру Заньковецької чи старі українські фільми, ми знову зустрічаємося з нею — живою, щирою, талановитою. Таїсія Литвиненко не просто грала українок. Вона ними була — у кожному погляді, кожному слові, кожній емоції, яку дарувала з сцени. Її спадщина — це частина нашої спільної культурної ідентичності, яку варто берегти і передавати далі.