У травні 1879 року в полтавському передмісті народився хлопець, який згодом став одним із найяскравіших символів боротьби за українську незалежність. Симон Петлюра пройшов шлях від семінариста й публіциста до голови Директорії Української Народної Республіки та Головного отамана її військ. Його життя — це історія людини, яка в найскладніші часи не зрадила ідеї вільної України й надихала інших навіть у вигнанні.
Петлюра Симон Васильович не просто керував армією чи урядом. Він формував саму ідею української державності в умовах революційного хаосу, коли багато хто сумнівався в можливості незалежності. Його рішучість у створенні національних збройних сил, наполегливість у боротьбі проти більшовиків, денікінців і в еміграції зробили його постаттю, яку й сьогодні згадують з повагою та гордістю. У 2026 році, коли минає сто років від його загибелі, ця постать звучить особливо актуально — як приклад незламності перед обличчям імперської агресії.
Роки становлення: від Полтави до перших кроків у русі
Симон Васильович Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві в багатодітній родині міщан козацького походження. Батько Василь Павлович займався візницьким промислом, мати Ольга Олексіївна походила зі священницького роду. У сім’ї панувала релігійна атмосфера, шанували українські традиції. Хлопець ріс у середовищі, де пам’ятали козацьке минуле й відчували потребу в пробудженні національної свідомості.
Освіту Петлюра здобував у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 року — у Полтавській духовній семінарії. Саме там проявився його бунтарський характер. Він активно цікавився українською історією, літературою, брав участь у студентських гуртках. За революційні настрої та організацію протестів проти шпигунства в семінарії його виключили. Це не зупинило юнака — навпаки, підштовхнуло до активнішої діяльності в українському русі.
У 1900 році Петлюра вступив до Революційної української партії. Невдовзі почалася його журналістська кар’єра. Перші статті з’явилися в «Літературно-науковому віснику» під редакцією Михайла Грушевського. Щоб уникнути переслідувань поліції, він переїжджав: Кубань, Львів, пізніше Петербург і Москва. Скрізь він організовував українські осередки, редагував газети, писав про освіту, культуру, права селянства. Уже тоді проявився його талант публіциста — гострий, переконливий, здатний запалювати словом.
Журналістика як зброя: культурна й політична діяльність
Петлюра не був лише політиком — він залишався інтелектуалом і критиком. У Львові редагував «Селянин», співпрацював із «Записками НТШ», спілкувався з Іваном Франком. У Петербурзі та Москві видавав «Вільну Україну» та журнал «Украинская Жизнь». Його статті та критичні матеріали про український театр, літературу, Шевченка формували національну свідомість інтелігенції.
Цей період став фундаментом для майбутньої політичної діяльності. Петлюра розумів: без власної преси, без культурного фронту неможливо побудувати державу. Він поєднував соціал-демократичні ідеї з глибоким націоналізмом — вірив у соціальну справедливість і водночас у право України на самостійність. Ця позиція згодом визначила його роль у революційних подіях.
1917 рік: у вирі революції та створення українських збройних сил
З початком Української революції 1917 року Петлюра опинився в центрі подій. У травні його обрали головою Українського генерального військового комітету. На військових з’їздах він наполегливо відстоював ідею українізації армії — створення національних частин, які б захищали не Росію, а Україну.
У червні 1917 року Петлюра став генеральним секретарем з військових справ у Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради. Це була ключова посада. Він активно формував українські військові частини, зокрема сердюцькі дивізії, придушував більшовицькі виступи в Києві. Конфлікт із Володимиром Винниченком через ставлення до окремої української армії змусив Петлюру на певний час відійти, але його авторитет серед військових лише зріс.
Козаки та солдати любили його за енергійність, простоту й віру в перемогу. «Дивлячись на нього, вірилось, що тепер ми переможемо!» — згадували сучасники про його появу на чолі гайдамацького коша.
Антигетьманське повстання та Директорія УНР
Після приходу до влади Павла Скоропадського Петлюра опинився в опозиції. У липні 1918 року його заарештували й ув’язнили в Лук’янівській в’язниці. Звільнення прийшло лише в листопаді під тиском німців. Петлюра одразу включився в організацію антигетьманського повстання.
Директорія, створена для повалення гетьманату, обрала його одним із лідерів. Після відставки Винниченка в лютому 1919 року Петлюра фактично очолив Директорію, а з травня офіційно став її головою. Одночасно він обіймав посаду Головного отамана військ і флоту УНР. У найважчі місяці 1919–1920 років саме він тримав у руках кермо держави, яка вела війну на кілька фронтів.
На чолі армії: Зимовий похід та випробування
Однією з найяскравіших сторінок військової діяльності Петлюри став Перший зимовий похід Армії УНР (грудень 1919 — травень 1920). Після важких поразок від денікінців залишки української армії під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушили в тили ворога. Петлюра на той час перебував у Варшаві, де вів переговори з поляками.
Похід тривав п’ять місяців у жорстких зимових умовах. Українські частини провели десятки успішних боїв, зберегли боєздатність і дух. Це була не просто військова операція — це був акт відчаю й надії одночасно, демонстрація того, що українська армія не здається навіть у найгірших обставинах. Похід став символом стійкості й увійшов до золотого фонду української військової історії.
У 1920 році Петлюра уклав Варшавську угоду з Юзефом Пілсудським. Спільний наступ на більшовиків дозволив на короткий час звільнити Київ. Проте стратегічна ситуація, внутрішні суперечності та тиск з боку радянської Росії призвели до поразки. Армію УНР інтернували в Польщі, уряд перейшов на еміграцію.
В еміграції: незламний дух у Парижі
З кінця 1920 року Петлюра жив у Польщі, згодом переїхав до Франції. У Парижі він оселився в 1924 році разом із дружиною Ольгою та донькою Лесею. Тут він не опустив руки. Симон Петлюра організував видання тижневика «Тризуб» — важливого голосу української еміграції. Газета консолідувала державницькі сили, попереджала про більшовицькі загрози, підтримувала ідею продовження боротьби.
Дружина Ольга, полтавка, з якою він познайомився ще в Москві 1908 року, була надійною опорою. Цивільний шлюб 1910 року, офіційний — 1915-го. Донька Леся (Лариса), народжена 1911 року, стала поетесою й перекладачкою. Родина ділила з Петлюрою всі труднощі вигнання.
Трагедія 25 травня 1926 року
25 травня 1926 року о 14-й годині на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Расіна в Парижі Симона Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард. Вбивця — український єврей за походженням, анархіст — заявив, що мстився за єврейські погроми на території УНР. Суд у 1927 році виправдав Шварцбарда, хоча захист представив численні документи про накази Петлюри проти погромів.
Питання про погроми 1918–1920 років залишається складним і болісним. У хаосі громадянської війни, коли центральна влада слабко контролювала отаманські загони, насильство проти єврейського населення чинили різні сили — і петлюрівські частини, і денікінці, і більшовики. Петлюра особисто видавав накази та відозви, які засуджували погроми, вимагали карати винних і захищати мирне населення. Радянська пропаганда свідомо перебільшувала його особисту відповідальність, щоб дискредитувати український визвольний рух. Сучасні українські історики наголошують: прямих доказів організації погромів Петлюрою немає, а його зусилля зупинити насильство були послідовними, хоча й не завжди ефективними в умовах тотальної війни.
Складна спадщина та сучасне вшанування
Симон Петлюра залишив по собі не лише спогади про героїчну боротьбу, а й приклад того, як інтелектуал може стати військовим і державним діячем. У радянські часи його ім’я асоціювалося з «петлюрівщиною» — бандитизмом і контрреволюцією. Після проголошення незалежності України постать почали переосмислювати. Декоммунізація, а особливо повномасштабне вторгнення 2022 року, повернули Петлюру в центр національної пам’яті.
Сьогодні його ім’ям названі вулиці в багатьох містах, встановлені пам’ятники та меморіальні дошки. У Полтаві, Києві та інших містах регулярно проходять вшанування. У 2026 році, столітню річницю загибелі, по всій Україні та в діаспорі згадували цю постать як символ незламності перед російською імперською загрозою.
Петлюра Симон Васильович був людиною свого часу — з усіма суперечностями, помилками й великими досягненнями. Він не встиг створити міцну державу, але заклав фундамент, на якому Україна стоїть сьогодні. Його накази захищати мирне населення, його віра в українську армію, його слова в еміграції — усе це залишається частиною нашої історичної спадщини.
У буремному ХХ столітті він став тим стовпом, на який спиралася надія багатьох українців. І сьогодні, коли Україна знову захищає свою свободу, ім’я Петлюри звучить не як далекий спогад, а як живий приклад відданості Батьківщині.
Його життя вчить: навіть у найтемніші часи можна залишатися вірним ідеалам, а слово й дія, поєднані разом, здатні змінювати хід історії.