Протести через усунення Михайла Федорова стали найбільшими в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Так їх охарактеризувало джерело. За масштабом і тривалістю вони перевершили торішні акції на захист незалежності НАБУ і САП.
Кадрове рішення, яке мало розчинитися в загальному оновленні уряду, несподівано перетворилося на суспільний іспит. Чи готові українці вимагати не чергового всезнаючого гаранта, а іншої культури влади? Такої, що не придушує самостійних людей, а поєднує їхній розум, відповідальність і моральну енергію заради спільного блага.
Кадрова перестановка, яка стала політичною кризою
У середині липня відставка прем’єр-міністерки Юлії Свириденко автоматично спричинила відставку всього Кабінету Міністрів. Це передбачає стаття 115 Конституції України. Після припинення повноважень прем’єра уряд переходить у відставку, а його склад потрібно формувати заново. Михайла Федорова не треба було звільняти окремим рішенням. Достатньо було не внести його кандидатуру до нового Кабміну.
Саме так технічне оновлення перетворилося на політичну кризу. Джерело назвало подальші акції найбільшими від початку російського вторгнення 2022 року.
У 2025 році протести проти підпорядкування антикорупційних органів уже здавалися винятковою для воєнного часу подією. Тисячі людей вийшли на вулиці, а президент був змушений відступити. Нинішня хвиля виявилася ширшою, тривалішою і політично дорожчою. Вона не лише змусила владу пояснювати кадрове рішення. Вона спричинила найбільше переформатування військового керівництва за роки великої війни.
Акції не припинилися після звільнення Олександра Сирського і призначення головнокомандувачем Михайла Драпатого. Станом на 27 липня вони тривали тринадцятий день у Києві та регіонах. Джерело фіксувало нові зібрання у Львові, Дніпрі, Миколаєві, Рівному, Івано-Франківську та інших містах.
Гасла «Федоров – міністр оборони», «Дрони замість крові» й «Нас доведеться вислухати до кінця» показують: люди захищають уже не лише конкретну посаду. Вони пов’язують із цією історією якість управління війною, людську ціну рішень і право суспільства вимагати пояснень.
Головне питання цієї кризи звучить ширше. Чому рішення щодо одного міністра стало іспитом для всієї моделі українського управління? І чи справді протести свідчать про появу нового запиту — на владу, яка не боїться компетентних і самостійних людей, але й на суспільство, яке не перекладає всю відповідальність за власну долю на чергового спасителя?
Прямих доказів, що уряд Свириденко відправили у відставку саме для усунення Федорова, у відкритих джерелах немає. Таких доказів у підкилимовій політиці зазвичай і не залишають. Сенс маневру полягає в тому, щоб справжній мотив розчинився у цілком законній процедурі й кількох частково правдивих поясненнях. Тому приховану логіку доводиться реконструювати за вибором механізму, суперечностями офіційної аргументації та реальними наслідками рішення.
Окреме персональне звільнення Федорова означало б чітку відповідальність президента, необхідність назвати його провали й ризик миттєво перетворити популярного міністра на жертву системи. Загальна відставка уряду давала іншу комунікаційну конструкцію. Ніхто нібито не звільняв Федорова. Просто з’явився новий Кабмін, у якому для нього не знайшлося старої посади. Юридично це не було необхідністю. Політично це було зручним камуфляжем.
Якщо стисло зібрати непрямі ознаки, контур рішення виглядає так:
- Свириденко прибрали раптово, хоча конкретного урядового провалу суспільству не назвали. Джерело писало, що депутати не розуміли мети ротації, бо президент не пояснив, що саме має змінити новий уряд.
- Офіційна комунікація суперечила сама собі. Прем’єрці дякували за стабільну й ефективну роботу та нагороджували, але водночас терміново усували нібито заради ефективнішого управління.
- Наступне місце для Свириденко не було погоджене. Спочатку йшлося про важливий напрямок відносин із ключовим партнером і посаду посла у США, але джерела повідомили, що вона на цю пропозицію не погодилася.
- На момент запуску відставки не було навіть остаточно визначеного наступника. У владній фракції обговорювали одразу чотири кандидатури — Федорова, Корецького, Шмигаля і Терехова. Це погано схоже на завершену зміну урядової стратегії, але добре узгоджується з моделлю: спочатку обнулити конструкцію, а потім скласти нову.
- Центральною жертвою «оновлення» виявився саме Федоров. Плановане призначення Ігоря Клименка зірвалося на тлі протестів, а Міноборони залишили без постійного очільника. Отже, неповернення Федорова було свідомим політичним рішенням, а не технічним побічним ефектом.
- Після усунення Сирського Федорова все одно не повернули. Головна публічна причина — конфлікт Міноборони й Генштабу — зникла, але президент продовжив пропонувати Федорову інші ролі, тільки не реальний контроль над оборонним відомством.
Цю реконструкцію посилює розслідування джерела. За даними співрозмовників, у владних колах Федорову приписували президентські амбіції, а протести намагалися пояснювати як проплачені. Також описано конфлікти навколо оборонних закупівель і давню протидію його політичному посиленню. Це не судово доведений мотив, але це важливе свідчення способу мислення, у якому суспільна довіра до сильного чиновника сприймається не як ресурс держави, а як загроза центру влади.
Непосильне замовлення суспільства і ризик нового культу
Проблема персоналізованої влади починається не лише в кабінетах. Вона починається із суспільного бажання зняти з себе тягар невизначеності. Війна, корупція, економічна нестабільність і страх за майбутнє створюють природну потребу знайти гаранта — людину, яка нібито здатна побачити всю карту причин і наслідків, обрати правильний маршрут, покарати винних і привести країну до «завтрашньої перемоги».
Українські президентські вибори добре показують цей цикл. У 2004 році Віктор Ющенко переміг у повторному другому турі з 51,99% голосів. У 2010 році Віктор Янукович здобув 48,95%. У 2014 році Петро Порошенко на хвилі післямайданних очікувань переміг уже в першому турі з 54,70%. А у 2019-му Володимир Зеленський отримав рекордні 73,22% — не просто перемогу, а майже загальнонаціональну проєкцію надії. Його підтримали саме як альтернативу професійним політикам-популістам, які роками давали передвиборні обіцянки, але не втілювали їх у життя.
Суспільство повірило, що проста, відома й нібито не зіпсована політикою людина зможе розірвати цей цикл. І саме це робить подальше відтворення знайомої схеми — ідеалізація нового лідера, передача йому надмірного обсягу відповідальності, а потім неминуче розчарування — ще більш драматичним.
Уявімо автобус, що рухається крізь війну, економічну кризу й невідоме майбутнє. Пасажири хочуть від водія гарантії, що він безпомилково знає дорогу. Вони не бажають дивитися на карту, сперечатися про маршрут і брати частину відповідальності за вибір. Водій приймає це замовлення й обіцяє впевненість. Коли дорога виявляється складнішою за обіцянку, пасажири проклинають його і шукають нового — не змінюючи самої культури відносин.
Так виникає взаємозалежна політична пара. Суспільство передає нагору не лише повноваження, а й надмірну відповідальність за власну долю. Лідер отримує надмірну владу і водночас непосильний тягар очікувань. Потім неминучі помилки породжують розчарування, «розлучення» з учорашнім спасителем і пошук наступного. Україна неодноразово змінювала керівників демократично, але значно рідше змінювала саме замовлення: не «служи й координуй відповідальних суб’єктів», а «гарантуй результат і звільни нас від страху складного вибору».
Тут важливо не впасти в зручне кліше «цар хороший, бояри погані». Жоден президент не є безвинним заручником радників. Він сам обирає найближче коло, визначає, яку інформацію винагороджує, як реагує на незгоду й наскільки дозволяє владі змінювати власну свідомість. Але й уявлення про лідера, який особисто бачить усю країну і самостійно прораховує всі наслідки, є небезпечною казкою.
Політичне управління під час війни нагадує шахову партію, в якій після кожного ходу додаються нові фігури й правила. Треба одночасно враховувати фронт, мобілізацію, економіку, дипломатію, внутрішніх опонентів, партнерів, суспільну мораль та реакцію озброєного ворога. З кожним наступним колом причин і наслідків кількість комбінацій зростає майже геометрично. До кінця прорахувати таку партію неможливо.
Тому лідер неминуче створює невелике коло довіри, яке допомагає йому бачити реальність і розділяє тягар складних рішень. Політика завжди є змаганням, а під час війни ставки стають екзистенційними: можна втратити рейтинг, державу, життя мільйонів і власне фізичне життя. Частину механізмів управління справді доводиться приховувати від ворога, опонентів і навіть від суспільства, яке часто не хоче чути складних відповідей. Але об’єктивна потреба в таємності легко зливається із суб’єктивними страхами керівника та його команди.
Навколо політичного лідера можна умовно побачити три орбіти. На першій — головний інтерпретатор реальності або дуже вузьке коло, яке формує загальне бачення. На другій — кілька фахових центрів компетентності, до яких прислухаються у військових, економічних, дипломатичних чи парламентських питаннях. На третій — широка формальна периферія посадовців, що створює інституційний фасад, але не обов’язково бере участь у виробленні справжньої політики.
Небезпека полягає не лише в тому, що хтось із радників може навмисно обманювати лідера. Значно частіше система рутинізується: рішення проходять через одні й ті самі фільтри, успішні схеми переносять на нові обставини, помилки накопичуються, а когнітивні викривлення групи взаємно підтверджують одне одного. Чим довше команда перебуває при владі, тим більше апаратний досвід заміщує живу реальність. Вона починає бачити суспільство через рейтинги, сильних людей — через загрозу конкуренції, критику — через нелояльність, а протести — через питання «хто це організував?».
Керівник держави є суб’єктом управління, а суспільство — тим, заради кого здійснюється влада. Але це не означає, що громадяни є безвідповідальним об’єктом. Коли людина лягає на операційний стіл, хірург діє, а пацієнт довіряє йому своє тіло. Проте суб’єктність пацієнта проявилася раніше — у тому, якого лікаря він обрав, чи перевірив його компетентність і моральність, чи усвідомив ризики.
Так само суспільство відповідає за те, з яким рівнем морального інтелекту приходить на вибори, яких людей виводить у публічний простір і який стиль керівництва замовляє. Якщо попит існує лише на прості обіцянки, сильну руку й швидке «порішати», у списку кандидатів переважатимуть популісти. Розумній і порядній людині може просто не бути з кого вибиратися нагору, бо політичне середовище не винагороджує її якості.
Лідер також залежить від суспільства, яке його формує, обирає і легітимізує. Він не падає з Місяця. Російське прагнення царя породжує Путіна, а Путін поглиблює звичку громадян бути підданими. Суспільство, яке шукає прості відповіді, підносить попу