У вісімнадцятому столітті наука на українських землях ще тільки пробуджувалася, тримаючись за стіни старовинних навчальних закладів. Києво-Могилянська академія залишалася головним осередком, де студенти опановували арифметику, геометрію та природознавство поряд із філософією й теологією. Це була епоха просвітницьких ідей, які проникали крізь кордони імперій, але справжнього дослідницького розмаху ще бракувало.
Дев’ятнадцяте століття все змінило. Місцева ініціатива та потреби часу призвели до появи університетів у Харкові, Києві, Одесі та на західних землях. Саме тут формувалися наукові школи, народжувалися відкриття світового рівня, а українські вчені робили внесок у математику, фізику й біологію, попри цензуру й політичні обмеження. Розвиток науки в україні 18-19 ст став фундаментом, на якому пізніше виросла сучасна українська наукова традиція.
XVIII століття: Києво-Могилянська академія як остання фортеця знань
Києво-Могилянська академія у вісімнадцятому столітті вже не була такою динамічною, як у попередні десятиліття, але все одно залишалася центром вищої освіти для всієї Лівобережної України. Тут викладали курси з фізики, астрономії та математики — щоправда, у межах тогочасної «природної філософії». Студенти вивчали не лише класичні тексти, а й обговорювали ідеї європейського Просвітництва.
Професори академії часто поєднували викладання з власними дослідженнями в галузі логіки, лінгвістики та історії. Багато випускників ставали вчителями, лікарями чи державними службовцями, поширюючи здобуті знання далі. Водночас експериментальна наука майже не розвивалася: бракувало лабораторій, приладів і державної підтримки.
Яскравим прикладом незалежного мислення став Григорій Сковорода. Він не обіймав постійної кафедри, мандрував, викладав у Харківському колегіумі й творив власну філософську систему, в якій поєднував античну мудрість із християнською етикою. Його ідеї про «сродну працю» й пізнання світу через самопізнання вплинули на цілі покоління українських інтелектуалів.
Василь Каразін і народження Харківського університету
На початку дев’ятнадцятого століття ситуація докорінно змінилася завдяки енергії однієї людини. Василь Каразін — поміщик, винахідник і просвітник — зумів переконати імператора Олександра І у необхідності університету саме в Харкові. 1804 року вийшов указ про заснування, а 1805-го заклад урочисто відкрили.
На відміну від інших російських університетів, харківський постав не лише згори, а й завдяки пожертвам місцевої громади. Каразін особисто збирав кошти, запрошував професорів і навіть передбачав створення метеорологічної мережі по всій імперії. Університет отримав чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медичний та юридичний.
Харківський університет став першим справжнім науковим центром на українських землях, де з’явилися можливості для систематичних досліджень і підготовки власних наукових кадрів.
Математична школа Слобожанщини: Осиповський і Остроградський
Саме в Харкові сформувалася одна з найсильніших математичних шкіл імперії. Тимофій Осиповський, який очолював університет у 1813–1820 роках, створив фундаментальний тритомний «Курс математики». Його підручник десятиліттями використовували в університетах і гімназіях, а сам професор цікавився природою світла, простору й часу.
Найяскравішим учнем Осиповського став Михайло Остроградський. Народжений 1801 року на Полтавщині, він навчався в Харкові, а потім удосконалював знання в Парижі в Лапласа й Пуассона. Повернувшись, Остроградський сформулював знамениту теорему про перетворення кратних інтегралів — теорему Остроградського–Гаусса. Вона стала основою сучасної електродинаміки, гідродинаміки та теорії поля.
Остроградський також розвинув варіаційні методи в механіці та досліджував поширення хвиль у рідинах. Його праці отримали світове визнання ще за життя. Сьогодні без цієї теореми неможливо уявити розрахунки електромагнітних полів чи гравітаційних взаємодій — вона працює в кожному смартфоні й супутнику.
Біологічні прориви в Одесі: Ілля Мечников
1865 року в Одесі відкрився Новоросійський університет — третій університет на підросійських українських землях. Саме тут розпочав свою наукову кар’єру Ілля Мечников. Народжений 1845 року на Харківщині, він вивчав ембріологію безхребетних і зробив революційне відкриття: явище фагоцитозу.
Мечников довів, що спеціальні клітини крові — фагоцити — поглинають і знищують бактерії. Це стало основою клітинної теорії імунітету. 1908 року він отримав Нобелівську премію разом із Паулом Ерліхом. Робота в Одесі дала йому матеріал для перших досліджень, а пізніше він продовжив їх у Паризькому інституті Пастера.
Мечников не лише зробив фундаментальне відкриття, а й активно популяризував науку. Його ідеї про мікробіом і роль корисних бактерій у здоров’ї людини випереджали час на десятиліття.
Фізика на перехресті імперій: Іван Пулюй
На західноукраїнських землях, що входили до Австрійської імперії, умови для науки іноді були сприятливішими. Іван Пулюй, народжений 1845 року в Галичині, вивчав фізику у Відні та працював у Празі. У 1870–1880-х роках він проводив експерименти з катодними трубками й описав властивості «променистої матерії».
Пулюй отримав чіткі зображення внутрішніх органів людини за допомогою цих променів ще за кілька років до публічного оголошення Вільгельма Рентгена. Він одразу зрозумів практичне значення відкриття для медицини й хірургії. Сьогодні українські історики науки справедливо вважають Пулюя одним із піонерів рентгенології.
Дослідження Пулюя в Празі та Відні стали яскравим прикладом того, як український учень з Галичини зробив внесок у світову фізику, працюючи далеко за межами рідного краю.
Таблиця головних осередків науки
| Навчальний заклад | Рік заснування | Імперія / регіон | Ключові напрямки та внесок |
|---|---|---|---|
| Києво-Могилянська академія | 1632 (академічний статус з 1701) | Російська імперія (Лівобережжя) | Гуманітарні науки, філософія, основи математики та природознавства; підготовка інтелектуальної еліти |
| Харківський університет | 1804 (відкрито 1805) | Російська імперія (Слобожанщина) | Фізико-математичні науки, медицина; школа Осиповського — Остроградського |
| Львівський університет | 1784 (реорганізація) | Австрійська імперія (Галичина) | Філософія, право, медицина; пізніше — технічні науки |
| Київський університет Святого Володимира | 1834 | Російська імперія (Правобережжя) | Історико-філологічний, фізико-математичний, медичний факультети |
| Новоросійський університет (Одеса) | 1865 | Російська імперія (Південь) | Біологія, медицина; роботи Мечникова |
Інформація про університети базується на даних з Української Вікіпедії та матеріалів Каразінського університету.
Наукові товариства та український голос науки
1873 року у Львові постало Наукове товариство імені Шевченка. Воно стало справжнім осередком української науки в умовах Австро-Угорщини. Товариство видавало «Записки», підтримувало дослідження з історії, філології, етнографії та природничих наук українською мовою.
У підросійській частині України ситуація була складнішою. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року українська мова в науці та освіті зазнала жорстких обмежень. Багато вчених змушені були публікувати праці російською або працювати за кордоном. Попри це, українська ідентичність зберігалася в приватних листуваннях, неформальних гуртках і родинних традиціях.
Виклики імперій і внутрішня сила науки
Розвиток науки в україні 18-19 ст відбувався в умовах постійного тиску. Цензура, недостатнє фінансування, відсутність власних академій — усе це гальмувало процес. Проте саме ці труднощі загартували покоління дослідників, які вчилися працювати в обмежених умовах і шукати підтримку в європейських наукових колах.
Українські вчені не просто повторювали європейські досягнення — вони вносили оригінальний внесок. Теорема Остроградського, відкриття фагоцитозу Мечникова, дослідження катодних променів Пулюя — кожне з них розширювало межі людського знання. Водночас вони зберігали зв’язок із рідною землею, часто підтримуючи молодих земляків і передаючи знання наступним поколінням.
Сьогодні, у 2026 році, коли ми дивимося на ці сторінки історії, стає очевидним: університети дев’ятнадцятого століття не просто навчали — вони формували характер української науки. Незалежність, допитливість і здатність творити попри обставини — саме ці риси передалися від Каразіна, Остроградського, Мечникова та Пулюя сучасним дослідникам Національної академії наук України та університетів.
Їхні імена та ідеї залишаються живими в лабораторіях, підручниках і серцях тих, хто продовжує справу просвітництва на українській землі.