Про Львів уже написали всі, і майже всі — в жанрі вироку. Одні судять натовп, інші державу, треті обох одразу. Вироки допомагають спалити емоцію, але нічого не пояснюють. Спробуємо розібрати це як систему. Те, що сталося на Сихові, не почалося там і не закінчиться.
Проблема, яка тягнеться з 2015 року
Проблема не нова. У серпні 2015 року на брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі представник Генштабу повідомив: план шостої хвилі мобілізації виконано на трохи більше ніж 60%. Кількість громадян, які не прибули після оповіщення, становила 50–55% — 26,8 тисячі осіб. Кожен другий. Відкрили майже шість тисяч адміністративних і півтори тисячі кримінальних проваджень. Військових комісарів карали гауптвахтою. Це 2015 рік, більше ніж через рік після виборів президента.
Тоді система мала демпфер — механізм, що гасить піки й коливання. Війна була позиційною, потреба в людях обмеженою, ухилення не загрожувало фронту. Хвороба вже була, але організм міг дозволити собі її не лікувати. Повномасштабне вторгнення зняло демпфер — і виявилося, що в шухляді за сім років нічого не змінилося.
Три умови згоди, які зруйновані
Мобілізація — особливий вид відносин між людиною і державою. Це не податок: держава просить тіло, час і, можливо, життя. Американська дослідниця Маргарет Леві назвала таку згоду умовною — contingent consent. Громадянин погоджується на найважчу форму служіння, доки виконуються умови договору. Їх три.
Перша: тягар розподілений чесно. Служать подібні до мене — а не лише ті, хто не зміг відкупитися чи сховатися за бронею чи посадою. Друга: держава тримає слово. Терміни, ротації, повернення — не як жест доброї волі, а як зобов’язання. Третя: гідність того, хто вже заплатив. Воїн, який віддав здоров’я, не має побиратися на власний протез. Родина загиблого не має збирати підписи під петицією, щоб державі не було шкода ордена.
Усі три умови в Україні зруйновані задовго до Сихова. Бронювання стали ринком. Демобілізація роками бовтається в Раді. Призначення відвертих «корисних ідіотів». Корумповані керівники ТЦК з нерухомістю за кордоном. Добровольці 2014 року, які стали заручниками власних чеснот. Епізоди насильства, за які ніхто не відповів. Коли умовна згода руйнується, її не заміщає ніщо. На її місці залишається примус. А примус має межу: тих, хто примушує, завжди менше, ніж тих, кого примушують.
Соціальний психолог Том Тайлер показав: люди підкоряються закону не через страх санкцій, а через сприйняту справедливість процедур. Коли відповідь «ні», ніяке посилення покарань не компенсує втраченої легітимності. Це відповідь тим, хто після Сихова вимагає лише жорсткості: жорсткість без справедливості не відновлює порядок, а лише піднімає ціну наступного зриву.
За добу довколо Сихова розгорнувся повний спектр відповідей: офіційні заяви, затримання, паралельні «розслідування», публічні погрози, гіркий фаталізм людей у формі. У цьому спектрі немає жодного актора, який вірив би, що правосуддя здійснить держава. Посада арбітра фактично вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів. Історія знає ім’я такого устрою: отаманщина. Вона ніколи не буває правовою.
Є й глибший шар. Подивіться на мову. З одного боку — лексика, що перетворює людей на тварин. З іншого — розповіді про мисливців за людьми. Обидва словники виводять опонента за межі людського виду і знімають заборону на насильство. Під граматикою лежить конфлікт, який не юридичний. Для однієї частини суспільства військова форма — реліквія, для іншої — уніформа інституції, від якої тікають. Це зіткнення двох символічних порядків. Сторони сперечаються не про факти, а про те, що є святим.
Ім’я проблеми — розрив договору. Неписаного, але базового договору між людиною і державою, який тримає фронт надійніше за будь-який примус. Його розривали довго з обох боків. Зшивати доведеться теж з обох боків — і тут немає симетрії: держава сильніша, отже, перший стібок за нею.
Ці інструменти відомі: правосуддя, яке судить симетрично; зобов’язання замість обіцянок; розведення функцій — армія воює з ворогом, порядком усередині займається поліція; робота зі смислом служби, щоб служба не сприймалася як покарання для тих, хто не викрутився.
Одна з найстрашніших думок стосується не Сихова, а дня, коли повномасштабне вторгнення стане на паузу. Сьогодні демпфером, що стискає всі розломи, працює сама війна. Пауза зніме наступний. Повертатимуться ветерани з рахунками справедливості, які ніхто не зможе оплатити. У громадах зіткнуться люди, що прожили чотири різні війни: окоп, тил, кордон, окупацію. Війна багато на що дозволяє закривати очі. Пауза не дозволить.
Сихів — це не вирок і не діагноз. Це генеральна репетиція, яку показали заздалегідь, з усіма дійовими особами майбутньої драми: розірваним договором, вакантним місцем арбітра, чергою приватних претендентів і двома мовами, що вже не чують одна одну. Репетиція тим і цінна, що після неї ще можна переписати п’єсу. Час, який лишився, — це весь час, який у нас є.