Українські землі у складі російської імперії стали величезним простором, де козацька вольниця зустрілася з імперською машиною централізації. У другій половині XVIII століття Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя та південні степи поступово опинилися під єдиною владою. Процес тривав десятиліттями: від втрати політичної автономії до повного адміністративного, економічного й культурного підпорядкування. Це не просто зміна кордонів — це перебудова життя мільйонів людей, їхніх законів, мови та самоусвідомлення.
Інтеграція принесла і нові можливості, і важкі втрати. Зерновий експорт через чорноморські порти зробив край важливою частиною імперської економіки. Міста отримали регулярну забудову, з’явилися нові дороги й адміністрація. Водночас кріпацтво посилилося, козацькі вольності зникли, а українська мова й культура опинилися під системним тиском. Національне відродження, попри все, не згасло — воно набрало сили саме в ці десятиліття.
Сьогодні, коли ми дивимося на цю епоху, бачимо складну картину: імперія не просто поглинула території, вона змінила їхній внутрішній устрій так глибоко, що наслідки відчутні й у XXI столітті. Розгляньмо, як саме відбувалася ця трансформація.
Ліквідація Гетьманщини: кінець козацької автономії
У 1764 році імператриця Катерина II змусила останнього гетьмана Кирила Розумовського подати у відставку. Маніфест від 10 листопада того ж року офіційно скасував гетьманство. На його місце відновили Малоросійську колегію під керівництвом Петра Рум’янцева. Старшина отримала російські дворянські чини, але втратила право на власну політику. Протягом 1780-х років полково-сотенний устрій остаточно ліквідували, козацькі полки перетворили на регулярні частини імперської армії.
Найбільш драматичним став 1775 рік. Після російсько-турецької війни російські війська під командуванням Петра Текелія раптово оточили Запорозьку Січ. 5 червня козаки здалися без бою — сили були нерівними. Січ зруйнували, старшину частково заарештували, землі роздали російським поміщикам та іноземним колоністам. Козаки, які залишилися, частково переселилися на Кубань.
Цей удар завершив тривалу кампанію з уніфікації. Гетьманщина, що зберігала елементи самоврядування понад століття після 1654 року, перестала існувати як політична одиниця. Для багатьох сучасників це виглядало як логічний фінал централізаторської політики, що почалася ще за Петра I. Українська еліта отримала доступ до імперських привілеїв, але ціною відмови від окремої державності.
Ліквідація автономії Гетьманщини та Запорозької Січі стала поворотним моментом, після якого українські землі вже ніколи не поверталися до попередньої моделі самоврядування.
Поділи Речі Посполитої та приєднання Правобережжя
Правобережна Україна довго залишалася під польським контролем. Три поділи Речі Посполитої — 1772, 1793 та 1795 років — кардинально змінили ситуацію. Після другого поділу 1793 року Російська імперія отримала значну частину Правобережжя: Київщину, Поділля та Волинь. Третій поділ 1795 року закріпив ці здобутки. Галичина відійшла до Австрійської імперії, а основна маса українських земель Правобережжя — до Росії.
На відміну від Лівобережжя, де автономія існувала формально до 1764 року, Правобережжя не мало власних козацьких інституцій. Тут панувала польська шляхта, а селяни перебували в жорсткому кріпацтві. Після приєднання російська адміністрація поступово вводила загальноімперські порядки: ліквідовувала магдебурзьке право в містах, вводила російське законодавство та чиновництво. Польські повстання 1830–1831 та 1863–1864 років призвели до ще жорсткішої русифікації — конфіскації маєтків, закриття польських шкіл та посилення контролю над католицькою церквою.
Приєднання Правобережжя завершило формування суцільної території українських земель під російською владою. Лівобережжя та Правобережжя вперше за століття опинилися в одній державі, хоча й без власної політичної єдності.
Адміністративна перебудова: дев’ять губерній та генерал-губернаторства
До середини XIX століття українські землі в Російській імперії поділили на дев’ять губерній. Це був чіткий, уніфікований устрій, де все підпорядковувалося центру.
| Губернія | Регіон | Адміністративний центр | Основні особливості |
|---|---|---|---|
| Чернігівська | Лівобережжя | Чернігів | Аграрний край, давні козацькі традиції |
| Полтавська | Лівобережжя | Полтава | Центр зернового виробництва |
| Харківська | Слобожанщина | Харків | Університетське місто, торгівля |
| Київська | Південно-Західний край | Київ | Адміністративний та культурний центр Правобережжя |
| Подільська | Південно-Західний край | Кам’янець-Подільський | Сільське господарство, цукрова промисловість |
| Волинська | Південно-Західний край | Житомир | Змішане населення, вплив польської культури |
| Херсонська | Новоросія | Херсон | Порти, колонізація степів |
| Катеринославська | Новоросія | Катеринослав (нині Дніпро) | Промисловість, металургія пізніше |
| Таврійська | Новоросія та Крим | Сімферополь | Крим, чорноморське узбережжя, виноробство |
Ці губернії об’єднували в генерал-губернаторства — Малоросійське, Київське та Новоросійсько-Бессарабське. На чолі кожної губернії стояв губернатор, призначений імператором. Повітова ланка та поліцейський апарат копіювали загальноросійську модель. Міста втратили залишки самоврядування, натомість отримали регулярну планування та нову архітектуру. Така система забезпечувала ефективний контроль, але стирала місцеві особливості.
Економіка: зерно, кріпацтво та чорноморські порти
Українські землі стали однією з головних житниць імперії. Чорноземи Лівобережжя та Правобережжя давали величезні врожаї пшениці. Після 1794 року, коли заснували Одесу, зерно потекло через чорноморські порти на європейські ринки. Економіка краю працювала на експорт, а прибутки часто осідали в столиці чи в кишенях великих землевласників.
Кріпацтво, поширене ще з польських часів на Правобережжі, після інтеграції стало загальноімперським. На Лівобережжі воно було м’якшим, але реформи Катерини II його уніфікували. Селяни відбували панщину, платили податки, не могли вільно пересуватися. Лише 1861 року імператор Олександр II скасував кріпацтво. Реформа дала селянам землю, але в обмежених розмірах і за викуп. Багато хто опинився в боргах, що штовхало до наймитства або переселення в міста та на південь.
Промисловість розвивалася повільно. У першій половині XIX століття з’явилися цукрові заводи на Правобережжі. Пізніше, у другій половині століття, почала формуватися вугільна та металургійна база в Катеринославській губернії. Проте аграрний характер економіки зберігався до кінця імперського періоду. Українські селяни годували не лише імперію, а й значну частину Європи.
Русифікація та мовні заборони: Валуєвський циркуляр і Емський указ
Культурна політика імперії була послідовною: усе, що могло підтримувати окрему українську ідентичність, підлягало обмеженню. У 1863 році, після польського повстання, міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр. Він забороняв друк релігійної та навчальної літератури українською мовою, мотивуючи це тим, що «малоросійської» мови не існує — це лише діалект російської, спотворений польським впливом. Художню літературу дозволили, але з цензурою.
Ще жорсткішим став Емський указ 1876 року, підписаний Олександром II у німецькому курорті Бад-Емс. Він розширив заборони: заборонявся друк будь-яких книг українською (навіть художніх), ввезення таких книг з-за кордону, театральні вистави, публічні читання та концерти українських пісень. Діяв указ до 1905 року, хоча де-факто послабшав після революції 1905–1907 років.
Ці документи створили «мертві роки» в українській культурі — час, коли видавництва закривалися, інтелектуали емігрували, а театр існував напівлегально.
Попри заборони, українська мова жила в побуті, фольклорі та приватному спілкуванні. Галичина, що перебувала під Австрією, стала «П’ємонтом» українського відродження — там видавали книги, які таємно потрапляли на Наддніпрянщину. Національна ідея не зникла, а загартувалася в опорі.
Національне відродження всупереч усьому
Саме в цей період зародилося modern українське національне мислення. Кирило-Мефодіївське братство 1840-х років, до якого належав Тарас Шевченко, сформулювало ідеї федерації слов’янських народів і скасування кріпацтва. Шевченків «Кобзар» 1840 року став manifesto нової літератури. Після заслання поета 1847 року рух не припинився — з’явилися громади в Києві, Одесі, Полтаві.
У 1870–1880-х роках, попри Емський указ, діяли нелегальні гуртки, видавництва в Галичині та еміграція. Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка творили в умовах, коли публічна українська культура була обмежена. Театр Кропивницького, що виник наприкінці 1870-х, став справжнім проривом — публіка в Єлисаветграді та інших містах аплодувала «Наталці Полтавці» попри заборони.
Цей період показав дивовижну стійкість. Заборони не знищили мову й культуру, а лише відтермінували їхній публічний розквіт. Українська інтелігенція навчилася діяти в підпіллі, використовувати Галичину як базу та зберігати пам’ять про власну історію.
Спадщина епохи: що залишила імперія
До 1917 року українські землі в Російській імперії мали розвинуту інфраструктуру: залізниці, порти, університети в Києві та Харкові, цукрову та вугільну промисловість. Населення зросло, міста розширилися. Проте ці здобутки мали високу ціну — втрату політичної суб’єктності, русифікацію освіти та адміністрації, демографічні зміни через колонізацію півдня.
Найважливішим наслідком стало формування модерної української нації саме в умовах опору. Мова, література, театр, історична пам’ять — усе це збереглося й розвинулося всупереч системі. Коли 1917–1921 роки принесли можливість незалежності, українське суспільство вже мало інтелектуальний та культурний фундамент, закладений у попередні десятиліття.
Сьогодні, вивчаючи цей період, ми бачимо не лише історію підпорядкування, а й історію стійкості. Українські землі у складі російської імперії — це не просто глава підручника. Це історія про те, як народ зберіг себе, коли все навколо намагалося його розчинити. І саме ця незламність стала основою для всіх подальших кроків до свободи.