У 1990-х молода українська держава зосередилася на нагальних завданнях, тож визнання ролі діаспори здалося не на часі. Демографічна ситуація тоді не викликала тривоги. Комуністи та соціалісти виступали проти включення канадської й американської діаспори через її греко-католицькі та антикомуністичні погляди. Націонал-демократи побоювалися впливу етнічних українців Росії — найчисельнішої, хоч і неформальної діаспори.
Геополітичні страхи та перші хвилі міграції
Додатковий геополітичний страх полягав у тому, що визнання українців за кордоном частиною нації могло б відкрити дзеркальне питання про етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді грала в гру «захисту співвітчизників», тому Київ свідомо уникав будь-яких кроків, які могли б бути використані проти нього. Ці побоювання виявилися виправданими. Питання діаспори відклали «в довгу шухляду».
У 1990–2000-х роках зросла трудова міграція. Її масштаби й довгострокові наслідки досі важко підрахувати. Міграція знімала навантаження з ринку праці та приносила валюту, але держава й суспільство не визнали її як нову хвилю діаспори. Люди просто «поїхали», хоча в багатьох сім’ях з’явилися родичі в Італії, Іспанії, Греції та Португалії.
Безвіз відкрив двері для нової легальної міграції. Багато хто жив у режимі «три місяці в Польщі — додому», поступово осідаючи за кордоном. Україна тоді воювала, займалася внутрішніми переселенцями й сподівалася, що питання якось вирішиться саме. Держава знову «не помічала» цю міграцію навіть статистично й не давала відповіді: трудові мігранти, зовнішня частина нації чи третя хвиля діаспори?
Війна та нова реальність
Відсутність чіткої позиції завадила побудувати системну політику підтримки ідентичності, українознавчих шкіл чи культурних інституцій. Мобільні мігранти жили між двома країнами й не були повністю «своїми» в жодній. Повномасштабна війна змінила структуру діаспори: тепер у ній багато жінок і дітей, які зберігають зв’язок з Україною, думають про повернення й отримують перші українські паспорти. Чи вдасться втримати цей зв’язок — питання відкрите.
Війна змушує переосмислити, якою нацією ми є. Де-факто Україна стала глобальною й екстериторіальною, проте де-юре політики досі будуються як для «нації на землі». Різниця між цими підходами має демографічну, політичну й людську ціну. Перший крок — визначити, хто ці люди для України: тимчасово відсутні чи цінні громадяни, носії ідентичності, партнери у зовнішній політиці та відбудові, демографічний резерв чи просто «ті, хто поїхав». Від відповіді залежить, чи вдасться побудувати ефективні політики зв’язку та повернення, чи вони залишаться декларативними, як у попередніх хвилях.